видихнула графиня.
– Хочу прогулятися, – почула у відповідь.
– Хіба ти забув?..
– Авжеж, не забув. Не бійся, зі мною нічого не станеться.
– Але ж тебе можуть вбити.
– Я потрібен йому живим. Навіщось потрібен.
– Тоді викрасти.
– Ні. Він хоче, щоб я йому сам здався. Добровільно.
– Я з тобою.
– Залишайся. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Чуєш?
Графиня Ядвіга підкорилася і, як завжди, повірила чоловікові. До того ж думка втратити його ось так, раптово, по-дурному, як і те, що він може сам піти назустріч смерті, здавалася їй неймовірною.
4
Повернувшись, граф Войцицький розповів дружині про те, що сталося з ним на прогулянці, під час якої графиня ледве не збожеволіла – її страх дужчав із кожною хвилиною самотности. Вона металася кімнатами і залами, починала кричати на прислугу, вибігала надвір, кликала Кшишка, наказувала йому привести графа, а потім сама й зупиняла його. Згодом вона впала на своє ліжко і заридала, та, почувши голосок доньки, встала і витерла сльози. Ядзю зустріла, вимучено усміхаючись. Разом із донькою і Пелагеєю, яка прийшла до своєї підопічної, вона дочекалася графа.
Отож, як розповів граф, він вийшов із садиби, пройшов через поле й опинився у лісі. Не знав, навіщо і куди йде, але все-таки йшов, поки й збагнув, що прямує до тієї лісової дороги, якою вони поверталися з Луцька, точніше, з балу в князя Любославського. Дорога виходила до лісу з іншого краю села, але йому чомусь не хотілося йти селом. Втім, Войцицький знав чому – відчував свою провину за нічну пожежу, за все, що сталося із селянами, його слугами, які загинули, зі всіма цими людьми, які народилися і виросли в селі, що належало йому, графові Войцицькому. А він звик відповідати і за себе, і за своїх підданих. Десь за годину-півтори він вийшов на те місце, де їх обстріляли. Стояв, прислухаючись до тиші пізньої осені. Прилетіла й сіла на березу біля дороги сорока. Сумно дивилася на самотню людину, яка хтозна-чого прийшла до лісу. Войцицькому раптом захотілося, щоб сорока заговорила, запитала його про щось.
Він зрозумів: прийшов не лише зустрітися з невидимим противником, а й попрощатися з лісом, який був частинкою його життя. Колись він уперше привіз сюди Ядвігу. Вони їхали на гарних, доглянутих конях, молоді й щасливі. Тоді він не знав, що Костюшко вже закликає співвітчизників під свої прапори.
Граф повернувся, щоб іти назад, до села, і почув виразний кінський тупіт. Зовсім поряд. Незабаром побачив і вершника. Це був чорнобородий чоловік, соратник (напевне, найближчий) бандита в помаранчевій масці.
– А ви, виявляється, сміливий, пане граф, – сказав чорнобородий, коли опинився поруч.
– Ви й раніше могли переконатися в цьому, – сказав граф якомога сухіше.
– Та вже ж, – гмукнув розбійник. – Либонь, і зброї не взяли?
– Не взяв, – відповів граф.
