– сотник Федір Сліпень – на початку XVIII століття опинився в числі тих козаків, які стали на бік гетьмана Івана Мазепи, котрий уклав союз із Карлом XII, шведським королем, і після Полтавської битви змушений був шукати пристановища в Туреччині. Там Федір Сліпень і лишився, одружився з донькою свого старшого товариша – також сотника – Рябошапки, там, у селищі на березі річки Прут, і народився дід Василя – Панасій. У рідні полтавські краї Федір Сліпень повернувся лише через двадцять років, після того, як старий гетьман Данило Апостол виклопотав прощення для козаків, які пішли з Мазепою. У роду Сліпнів вчинок їхнього предка-мазепинця зустрів, як тепер сказали б, неоднозначну реакцію, і потім про нього намагалися не згадувати. Онук же Федора, а батько Василя – Петро Сліпень, який сотникував уже за останнього гетьмана Кирила Розумовського – після ліквідації Гетьманщини вирішив змінити прізвище на «благозвучніше». Слєпєнь замість Сліпень видалося не зовсім підходящим. Допоміг випадок. Сотник Петро Сліпень потрапив на чергову російсько-турецьку війну, відзначився там і попросив у жалуваній грамоті записати його «по-благородному» Слєпньовим.
Син Петра Василь мав, як і його далекий предок, доволі авантюрний характер. Господарювати на четвертій частині хутора, що дісталася йому у спадок, його не влаштовувало, і він подався шукати щастя у далекій північній столиці, збудованій на кістках його предків-козаків. Після успішного освоєння десятка-другого столичних корчм, у результаті чого були пропиті останні батьківські грошенята, після кількох безуспішних спроб влаштуватися на службу доля звела його з іншим вихідцем з України – Антоном Рибалком.
Антон Рибалко, на відміну від Сліпня, був родом із Правобережної України, а точніше, з південної Волині, яка перебувала тоді у складі королівської Польщі. Він належав до одного з тих нечисленних українських шляхетських родів, який уперто тримався православної віри. За що не раз піддавався гонінням із боку властей і сусідів – ревних католиків. Один із таких сусідів, які здавна ворогували з Рибалками, шляхтич Мачинський, у 60-ті роки XVIII століття вступив до так званої Барської конфедерації, яка об’єднувала непокірних шляхтичів, котрі вимагали більших вольностей для себе і ненавиділи «бидло». Саме діяльність барських конфедератів, їхній розгнузданий терор, призвели до знаменитої Коліївщини. Та ще до повстання конфедерати в числі інших спалили й садибу Антона Рибалка. У вогні загинули його дружина і сестра, яка приїхала якраз на гостини. Антон, який дивом врятувався разом із сином і дочкою, поклявся помститися і спрямував свій погляд на Росію. Він прибув до Петербурга і добився прийому у князя Потьомкіна, почав доводити, що не лише Правобережну Україну, а й усю Польщу необхідно приєднати до імперії. Інтереси втікача з Речі Посполитої цілком збіглися з інтересами уряду Катерини ІІ, яка до того часу провела разом із Пруссією й Австрією перший поділ Польщі. Ось чому Рибалко потрапив у поле зору тоді ще молодого князя Івана Куракіна, якому цариця і доручила вести таємну підготовку до наступних
