схиливши голову.
– Сподіваюся, – стиха засміявся пан Моджиєвський.
– Гадаю, ти тут не пропадеш, – такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.
Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.
III. Невидима облога
1
Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити Литовській державі. Але коли остання остаточно об’єдналася з Польщею після другої (Люблінської) унії 1569 року в єдину Річ Посполиту, представник цього роду, який жив тієї пори, вибрав службу в польського короля, на землях, які стали польською територією. Стах Войцина став Станіславом Войцицьким. За вірну службу й участь у війні з турками, на яку віддав значну частину свого майна, його удостоїли графського титулу. Ще до того серед волинських лісів, де Войцини скупили кілька сіл у князів Чорторийських, Станіслав Войцицький почав будувати один зі своїх палаців, якому потім судилося залишитися єдиним. Місце було гарне – неподалік ніс свої води Стир, маєток знаходився не дуже далеко від воєводського міста, майже поряд із Чорторийськом – якийсь час столицею впливових удільних князів, які й дали місту своє ім’я. А з Чорторийськими Войцицькі були не тільки сусідами, а з часом і поріднилися. Донька Станіслава стала дружиною одного із представників князівської сім’ї – Борислава.
Але цим родам судилася різна доля. Наприкінці XVIII століття рід Чорторийських залишався одним із наймогутніших і найбагатших у Речі Посполитій і став не останнім у Російській імперії. Волинська ж гілка роду Войцицьких (був ще один Войцицький – небіж Станіслава, також граф, який після Хмельниччини переселився до корінної Польщі) занепала. В останні роки життя батька Юзефа – Броніслава – у володінні Войцицьких залишалося одне більш-менш пристойне село (ще одне він віддав старшому сину, який жив у Варшаві) та хутір. Така ось спадщина дісталась Юзефу. Та ще дуже занедбаний палац на додачу. Ось уже два десятки років він бився над тим, щоб знайти вихід із становища, але справи поліпшувалися з великими труднощами. Правда, у матінки Юзефа, котра пережила чоловіка на цілих чотирнадцять років, була надія, що її молодший залагодить справу вдалим одруженням із багатою нареченою, бо ж Юзеф мав хорошу статуру, та й родовід мав неабияке значення, а вели вони рахунок із десятого століття. Проте син не виправдав надії, одружився з вродливою, але вбогою донькою здрібнілого мазурського шляхтича, яку зустрів в якійсь крамничці під час поїздки до Варшави. Умовляння не допомогли, і за два місяці після весілля матінка Юзефа померла, правда, у доволі шанобливому вісімдесятилітньому віці.
Та повернімося до осені 1801 року. Граф Войцицький вжив усіх заходів, щоб посилити охорону палацу. Але вже за два дні після того, як стріла чорнобородого впала до ніг маленької графині, одного з гайдуків-вартових
