взяв її руку у свою. – Не треба нікого підозрювати. Ми не маємо на це права.
Графиня Ядвіга розуміла, що він заспокоює її. Вона ж запитувала себе – чому? Чому? І не знаходила відповіді, як і чоловік. Був Гнат скромним, мовчазним, у тридцять років залишався самітником і трохи диваком. Якось, кілька років тому, графиня напівжартома спитала Пелагею, чи не хотіла б та заміж за Гната. Пелагея була вдовою, чотири роки тому її чоловік потонув під час льодоходу на Стиру, була бездітною, всю свою нерозтрачену ніжність віддавала маленькій пустунці Ядзі, і графиня щиро бажала їй щастя.
Тоді Пелагея, опустивши очі, відповіла, що вона вчинить так, як звелить їй пані, на те панська воля, але сама вона не бажає йти за Гната, дуже вже він тихий і непримітний, якийсь мовби не від світу цього, хоча садівник, звісно, добрий, на деревах знається, і ягоди лісові в саду прижилися, та й квіти якісь нові вивів. Так, вона помічала, що він небайдужий до неї, але сама Пелагея ну нічогісінького до нього не почуває. Більше до цього питання ні графиня, ні Пелагея не поверталися.
Тепер же, коли вони обшукали невелику комірчину садівника, яка слугувала йому й за житло, нічого підозрілого не знайшли. Все багатство небіжчика – це стіл, ліжко та невеличка стара шафа, яка, виявилося, була вщерть запхана невеличкими вузликами з насінням. У кутку до дверей якось сиротливо притулилися лопата і граблі, на низенькому ослінчику біля них здавалися зайвими старезне дерев’яне відро з водою і така сама старезна кварта, що дісталася садівникові од його батьків. У кишені поношеного сірого сюртука, правда, знайшли акуратно загорнуту у шматину п’ятирубльову асигнацію, але граф тут-таки згадав, що сам нагородив Гната на свято Преображення Господнього за багатий урожай яблук. Отож жодної зачіпки не було, хіба що у шафі за мішечками стояла стріла, дуже схожа на ту, що знайшли у саду першого разу. Але, може, він також знайшов її і комусь сказав, що знає, хто пускає ці стріли? А може, почав про щось здогадуватися? Відповіді не було.
Найжахливішим у цій історії було те, що коли злочинець чимось спокусив Гната, то міг спокусити й інших слуг, а якщо він щось знав, але не сказав, то, крім Гната, могли знати й інші. Ось на що натякала графиня Ядвіга чоловікові, так і не посмівши висловити думку. Виходило, що страх сильніший за відданість слуг, виходить, небезпека чатує на них звідусюди, буквально з усіх шпаринок у палаці, а значить, надії на порятунок майже не залишалося. У всякому разі так, ковтаючи сльози, подумала графиня.
Її чоловік, як виявилося, думав майже так само. Ні, він не сидів склавши руки, чим спересердя докоряла йому дружина. Він подумав, чи не звернутися ще раз до Луцька у повітову жандармерію, але відкинув цю спокусу, бо звик покладатися на себе, крім того, не надто любив нову владу. Уночі потай від дружини, захопивши зброю, він виходив із палацу у супроводі Терешка, сподіваючись підстерегти злочинця чи когось із його спільників. Чомусь був певен, що саме цієї ночі станеться щось важливе. Дарма. Вони ходили й ходили садом, по кілька разів обходили палац, виходили на найближчу вулицю, йшли вздовж хат, поверталися і знову вартували сад. Дарма. Лише вітер та їхня обережна
