на диванну подушку й загорлати:
– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!
– Це нарди, – вирішила пояснити я.
Він голосно вдихнув повітря.
– На кого це ти так гиркав по телефону?
Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:
– А тобі яке діло?
– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:
– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?
Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.
Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.
– Пий.
– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…
– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.
– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…
– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?
Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.
– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?
– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.
– Хто?
– Провідниця, блін. Іра.
– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?
– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.
– Що?
– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.
Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:
«Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»
У
