тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.
– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.
– І що, теж до Москви?
– Ага. Давай я за тобою заїду.
– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.
Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.
…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»
Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.
– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.
– Що таке? Голову відпусти!
– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.
– Та хто? Можеш говорити нормально?
– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?
– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.
– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…
Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.
– Доброго вечора!
– Доброго.
– У відрядження?
– Угу. Конференція.
– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.
Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.
– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.
Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.
– Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.
Вона дивилася на мене здивовано.
– Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.
– Ви про кого? – запитала вона.
Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.
– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?
Було не схоже, що вона знущається.
– Тому, що це і є Сергій.
Вона зблідла.
– Сергій? Сергій?… Це не той.
– Не той?
– Ні.
– Ти впевнена?
– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.
Так
