гравію.
Розмовляти з дідом-герцогом Вінстону було нудно і трохи лячно.
– Що ти найбільше запам’ятав тут, в Ірландії? – поцікавився герцог.
– Як ми їхали до замку на театральну виставу. Йшов дощ, потім неначе пролунав потужний грім. Побігли люди. Я почув, як хтось крикнув: «Від директора залишилася сама рука зі зв’язкою ключів!» І здогадався, що вистави не буде. Всім було страшно, а мені ні. Я так хотів, щоб мені показали ці ключі – але мені не дозволили. Правда, згодом повели на руїни. Але там уже нічого цікавого не лишилося – саме каміння, яке розбирали солдати.
– Так, ці кляті ірландці підірвали театр! Добре, що це сталося до початку вистави! Інакше жертв було би набагато більше, – повернувшись на підборах, герцог Мальборо уважно подивився на онука, так, ніби бачив його вперше. – Ти дивом уникнув смерті, малюче. Сподіваюся, Бог береже тебе для чогось важливого. Дуже важливого.
– Мені здалося, що вони не мене хотіли підірвати, а… – хлопчик промовисто глянув на діда.
– Якщо ти хочеш щось запитати – питай. Коли ми ще побачимося! Та чи побачимось, – із грудей герцога Мальборо вирвався хрипкий кашель.
– Чому ірландці хотіли вбити вас, діду? Ви хороший і добрий! – сказав Вінстон.
Він тицьнувся вологою долонькою у крижану дідову руку. Другою рукою хлопчик крутив білу стрічку на капелюсі.
– Це важко пояснити, – зніяковів герцог. – Ти маєш ще багато чого навчитися. Як будеш сумлінним, колись ти все зрозумієш. Можливо.
– Чи не прозвучить це занадто зухвало, якщо я скажу, що вже розумію? Ірландці – о, як їх боїться моя няня, ви б знали! – хочуть свободи. Для них ви – не ви, не мій дідусь. Ви віце-король, представник королеви Вікторії. Королева – теж гарна і добра, але всім байдуже до цього. Їм однаково, які ми люди, бо їм важливо, ким ми є. І королева, і ви, її представник, і я, ваш онук – ми англійці. Ірландцям цього досить, щоб хотіти нас убити.
– Дуже добре сказано, мій хлопчику! Ти тонко помічаєш суть явищ. Дуже важливо бачити суть, відкидаючи лушпиння слів… Це корисно, хай ким би ти став. А що ще ти запам’ятав?
– Як ми їздили до дядька… До дядька… Там ще вежа була, біла. Яку підривав Олівер Кромвель. Як я зрозумів, ця людина була проти короля. Тому Кромвель завжди щось підривав. Особливо любив вежі. А потім сам ледь не став королем.
– Дивно: ім’я свого дядька, лорда Порталінгтона, ти забув, а лорда-протектора Олівера Кромвеля – знаєш. Мабуть, аби ти когось запам’ятав, потрібно, щоб він щось підірвав, – усміхнувся герцог. – Ще щось?
– Як ви відкривали пам’ятник! – відповів малюк. – Це було урочисто.
– Та невже? Тобі було три роки! А чи пам’ятаєш ти, Вінстоне, кому був цей пам’ятник? – поцікавився герцог.
– Ге-ге-ге… Генералу Грофу… З-здається, – Вінстон почервонів і почав заїкатися – він завжди заїкався, коли хвилювався.
– Лорду Гофу! – виправив старий. – Важливо пам’ятати видатні імена та правильно їх називати! Історія – наука точна, і помилки в ній часом вартують дорожче
