– йому подали чай з молоком. Чай був міцний, гарячий, і хлопчик щосили намагався «не зганьбитися» – не облитися й не розплескати напій. «Навіть якщо обпечуся – терпітиму», – думав він і згадував батькові слова: «Добрий початок – половина справи».
– Ну, хлопчику мій! Мені вже час їхати! – почув він.
Вінстон не вірив власним вухам. Як? Уже? Він ще навіть не допив чай!
– Мамо, а куди мені йти? Чи я житиму в цій кімнаті, серед цих стосів паперу? – вжахнувся він.
– Ні, юначе, – посміхнувся директор. – Ця посада поки що моя, але ваші амбіції мені подобаються. Прощайтеся з мамою, а потім вас проведуть до вашої кімнати.
– До моєї власної кімнати? – уточнив Вінстон.
– Ні. Ви житимете зі ще одним учнем.
Син і мати обійнялися.
– Вчися добре і завжди слухайся! Невдовзі побачимося, – сказала леді Черчилль, раптом швидко закліпавши віями.
Її тонкий ніс злегка почервонів. Леді Черчилль, намагаючись опанувати себе, швидко вийшла з кабінету директора. Хлопчик залишився сам. Він теж щосили намагався не заплакати.
– Тепер, юначе, прошу, – промовив директор, підносячи Вінстону коробку, підписану його ім’ям. Коробка була порожня.
– Що я повинен зробити, сер? – здивувався хлопчик.
– Вам слід покласти сюди ваші кишенькові гроші. І не кажіть, що їх у вас немає – всім хлопчикам батьки їх дають.
– А якщо я захочу щось купити? – обережно поцікавився Вінстон.
– Час від часу, раз на місяць, у нас відкривається лавка, в якій можна придбати що завгодно, – відповів директор.
– Справді? Мені потрібно тільки попросити мої гроші? – здогадався хлопчик.
– Авжеж! Але не більше семи з половиною пенсів за раз, – твердо промовив директор, звівши догори вказівний палець.
Перед очима в нового учня школи Сент-Джордж вихором пронеслись і розчинилися в повітрі булочки з полуницею і тістечка з кремом. Він дуже втомився і хотів якнайшвидше потрапити до «своєї кімнати». Нехай навіть із ще якимось хлопчиком, але переодягнути сухі шкарпетки, що пахнуть рідною домівкою. Про щось більше Вінстон навіть не мріяв. Натомість його привели до класу, де сидів якийсь чоловік.
– Чи вивчали ви латину? – запитав він суворо.
– Ні, – зізнався малюк. – Це така давня мова?
– Погано, дуже погано. Покоління неуків! Ось, прошу, – вчитель простягнув йому заяложену книжку, притримуючи пальцем сторінку. – Вивчіть тут. Незабаром я повернуся і перевірю. Спробуйте лишень помилитися!
Чоловік швидко вийшов, залишивши хлопчика самого.
– Мensa – стіл, – прочитав Вінстон про себе. Знизавши плечима, він вирішив зробити це вголос. – Mensa – о, столе, mensam – стіл, mensae – столу, mensa – столом, від столу.
Вінстон прочитав ще раз – раптом він чогось не зрозумів. Втретє, вчетверте… Не вбачаючи у прочитаному тексті жодного сенсу, він вирішив зробити те, що у нього завжди
