style="font-size:15px;"> Вона сіла, подивилася допитливо спочатку на міс Бейкер, потім на мене, і продовжила: – Я вийшла на хвилинку в сад – як там романтично, в саду! На газоні сидить якась пташка – я гадаю, соловей. Мабуть, він прибув сюди на пароплаві Кьюнарда або «Уайт Стар Лайн». Він так гарно співає… – І далі вже зовсім співучо: – Це та-а-к романтично, чи не правда чи, Томе?
– Авжеж, романтично, – відказав він їй, і скорботним голосом промовив до мене: – Якщо після обіду ще буде світло, я хочу показати тобі стайні.
У будинку пронизливо задзвонив телефон, і по тому, як рішуче Дейзі замахала головою Тому, я зрозумів, що тема стаєнь відпала сама собою, втім, як і всі інші теми. З останніх п'яти хвилин, проведених за столом, я пам'ятаю тільки те, що були для чогось знову запалені свічки, і те, як мені хотілося зазирнути всім просто в очі всім і уникнути при цьому їхніх поглядів. Я не міг сказати, про що в той момент думали Том і Дейзі, але я сумніваюся, щоб навіть міс Бейкер, яка, схоже, вже виробила в собі певний незворушний скепсис, змогла повністю стерти враження від пронизливого металевого наполегливого дзвінка цього п'ятого невидимого гостя. Можливо, комусь ця ситуація і здалася б інтригуючою; моїм же інстинктивним поривом було негайно зателефонувати в поліцію.
Про коней, ясна річ, вже не йшлося. Том і міс Бейкер, тримаючи в сутінках дистанцію у кілька футів один від одного, пройшли до бібліотеки, ніби для чергування біля якогось цілком реального мерця, тоді як я, намагаючись виглядати приємно зацікавленим і трохи глухуватим, йшов за Дейзі по верандах, з'єднаних ланцюгом навколо будинку, поки ми не опинилися на центральній веранді. У темному мороку ми сіли поряд на плетеному канапе.
Дейзі обхопила обличчя руками з двох сторін, ніби виводячи дотиком його красиві обриси, поволі вдивляючись в густі сутінки. Я бачив, що в ній вирувала буря почуттів, тому запитав її про маленьку дівчинку, що, як мені здалося, мало її заспокоїти.
– Адже ми зовсім не знаємо один одного, Ніку, – несподівано промовила вона, – навіть незважаючи на те, що ми кузени. Ти не був на моєму весіллі.
– Я тоді ще не повернувся з війни.
– Справді. – Вона замовкла. – У мене на душі зараз дуже тяжко, Ніку, і я дуже цинічно ставлюся до всього.
Очевидно, вона мала істотну причину бути циніком. Я мовчав в очікуванні, що вона щось додасть, але, не дочекавшись, досить ненав’язливо повернувся до теми її дочки.
– Я так гадаю, що вона вже добре розмовляє, а також самостійно їсть… ну, і все інше.
– О, так, звісно. – Вона подивилася на мене відсутнім поглядом. – Послухай, Ніку; хочеш, я тобі зараз скажу, які я вимовила слова, коли вона тільки народилася? Хочеш дізнатися?
– Атож!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного
