упізнав його по рудій борідці та горбатій спині, яку не випростав навіть тягар смерті.
Чорновус пошкандибав у бік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз’їзд.
– Куда, старчє, путь дєржіш? – спитав вухатий москаль, такий п’янющий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.
– Іду на багатиє сьола.
– А нє скажєш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?
– Я чєловєк нє здєшній.
– А випіть хошь?
– Нє, мнє би покушать.
– Таґда дєржі, – вухатий дістав із кишені штанів цукерку. – Паабєдаєш!
Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.
Це була м’ятна «кумхвета» із Беневої корчми.
Зате щедрим виявився Гризло. Того вечора він подарував Чорновусові рушницю Манліхера, кольта, дві «кукурудзи», а насамкінець підвів коня-дончака, на якому грав кожен м’яз.
– Не знаю, як він і зветься, – сказав, ніби виправдовуючись, Гризло. – Позичив в одного рогатого, та забув спитати ім’я. Ет, нехай буде хоч і Мудей, аби добре носив.
– А хто такий Мудей? – схвильовано спитав Чорновус, беручи коня за вуздечку.
Гризло знизав плечима.
– Хто його знає. Мудей, та й усе. На ось, візьми ще нагайку.
Кінь був гінкий, довгоногий – отаман знав, для чийого зросту його підбирав. Чорновус не міг вгамувати тремтіння в руках, коли мацав себе по кишенях. Нарешті знайшов цукерку, розгорнув, підніс на долоні коневі.
Від дотику шовкових губ лоскіт пробіг аж у грудях. Серце його заспівало. Він притулився лицем до шиї коня і не бачив, як засвітилися очі у Гризла.
Операцію розпочали о четвертій ночі, коли п’яна москальня захропла найміцнішим сном. Спершу тихо, без писку, вкоськали застави, прибрали стійки біля школи та цукроварні, а потім ударили з усіх сил. Москалі вискакували з дверей та вікон у самій білизні, спросоння тікали навпрошки хто куди бачив, миготіли кальсонами через тини, перелази, городи, садки. Але ж якою доброю мішенню були ті кальсони вночі! І як злагоджено стукотіли «максими» та «люйси», як весело репалася «кукурудза», як тонко й заливисто тьохкали кулі! Злякано іржали коні, багато їх уже без вершників тупотіли темними вуличками, збиваючи з ніг своїх і чужих. Зойки, стогони, прокльони, брудна московська лайка злилися в суцільний лемент, що дражливо пах ворожою кров’ю.
Коли трохи розвиднилося, вони побачили, якого чосу завдали москалям. Містечко було всіяне трупами, що, розпластані й покоцюрблені, валялися в пилюзі, в бур’янах, попідтинню, на городах, левадах. Один неборака звисав із плоту в таких загиджених кальсонах, що бридко було дивитися, інший десь по дорозі загубив свою голову (видно, наткнувся на шаблю) й захолов у калюжі смолянистої крові, ще один лежав на купі гною з випущеними кишками.
Чорновусові
