вже геть по-дурному, спитав:
– А Тіна – це… Валентина?
– Тіна – це я, – сказала вона.
Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації «Софія», неподалік знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське «Абрау», для панів офіцерів – карафу житнівки, попросив принести кав’яру, доброї смаженини і ще всякої всячини.
– Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, – сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. – Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.
– А ми вас будемо звати Панасом, – суворо подивилася на нього Манюня. – Може, тоді ви пам’ятатимете про українізацію армії.
– Да, пробачте, – знітився поручник. – Називайте мене Панасом, якщо вам так більше наравиться. А тут, за столом, можна і Фаньою.
– Ні, – заперечила Манюня. – Фаня – це по-баб’ячому. А ви, Панасе, все-таки старшина. Давайте вип’ємо за ваші хрестини, за ваше нове ім’я. – Чорна «мушка» затремтіла на її щоці.
Вони випили ще і ще, поручник Калюжний так розм’як, що більше скидався на Фаню, ніж на Панаса. Відкинувшись на спинку стільця, він розчулився:
– Ах, харашо-то как, друзья моі!
Справді, було хороше, трішки меланхолійно й тривожно, як то завжди буває за першого знайомства із вродливою жінкою.
А тут ще ця мелодія! Скрипаль у чорному фраку з білим нагрудником і довгими, схожими на пташиний хвіст фалдами, скидався на печальну сороку, і ця несусвітня сорока, окільцьована пейсами, не грала, а малювала смичком якийсь позахмарний світ – з медовими ріками й цукровими снігами.
– А ви звідки родом? – Сірі очі відкрито дивилися на Чорновуса з-під русявого чубчика.
– Я народився в Лебединському лісі під волоським горіхом.
Це була правда. Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця – матінка сліпої Євдосі.
– Ми земляки, – сказала Тіна. – Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.
– А я вот із самого Кієва, – вліз, як середа в тиждень, Фаня Панас. – Із Шулявкі. І балакаю нє по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губернії. Так шо, земляк, давай! Вип’єм за твою службу в Черкасах.
– Фаня у нас поліглот, – похвалила його Манюня. – Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?
– Так точно, душа моя, – радо погодився поручник. – І нє токо розмовляю, но і пою. Жалко, шо нєт гітари.
– Ну, чому ж немає? Гей, музики! – Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. – Тільки дивись мені, Панасе,
