ще дещо зробити, а це не так просто, як вашому братові. Хоч воно кожному важко жити кротом.
– А мені й під землею весело, – сказав він.
– У гурті, може, й так, – погодилась Дося. – Але… ти ж не любиш, коли від жінки пахне козою?
– Якщо молодою і чистою, то чого ж?
Ворон сіпнув ніздрями – відчув якийсь невловимо знайомий запах, що легенько війнув від Досі. Дражливо приємний, але невгаданий.
– А що, хлопці не можуть вирити для тебе окрему земляночку?
– Хіба що на двох із тобою, – засміялася Дося так білозубо, ніби хто жменю перлів сипнув перед ним, і сміялася виклично й довго, поки на очі їй не набігли сльози. Вона враз притихла й міцно стулила губи.
– Досю, – сказав він, – пробач.
– За що?
– Не знаю… – Ворон так зніяковів, аж Мудей переступив із ноги на ногу. – Ти така гарна…
– Не бреши. Давай краще попрощаємось, Вороне, га? Попрощаймося до весни. – Вона підняла праву руку вгору, він зробив так само, і їхні відкриті долоні спершу притулилися одна до одної, а потім зімкнулися в дружньому потиску. Це був чоловічий жест прощання, але ж Дося мала вояцьку славу, а отже, і право на козацький звичай.
Потиск її руки був міцний, ця рука справді вміла тримати і шаблю, й рушницю, тільки ж на Ворона знову війнуло не порохом, а… чим, чим? – чимось невловимо знайомим, що могло сходити лише від жінки.
– До весни? – подивилася йому глибоко в очі.
– До весни.
Дося торкнула коня острогами, і він, легкий, мов тінь, поплив убік Чорного шляху. Та від’їхавши кроків на десять, вона враз натягла повід.
– Гей, Вороне! Тримай!
Він і не зоглядівся, як у повітрі майнула сива папаха з блакитним шликом, і Ворон випростався у стременах майже на повен зріст, аби її упіймати.
– Це щоб не замерз у Холодному Яру!
Довга важка коса, вивільнена з-під папахи, розгорнулася, мов жива, обвилася довкола шиї, сягнула пояса й лягла аж на круп коня.
Вершниця щезла за деревами, а він, спантеличений, ще довго тримав у руці ту шапку, поки нарешті накинув на голову. Накинув – і швидко зняв, припав обличчям до її ще теплого споду.
Ні, не може бути. Подих йому перехопив запах понтійської азалії, кадила духмяного і дикої орхідеї…
Розділ другий
1
«В Гуннском лесу опять появилась банда Веремия в количестве 80 штыков и 30 сабель при 2 пулеметах «максим» и 5 «льюисах». Бандиты среди белого дня совершили внезапный налет на Златополь, ограбили волисполком, телефонную станцию, захватили в плен начальника милиции, который, по некоторым сведениям, работал на них. Известно, что среди бандитов существует обычай, когда один из них берет себе псевдоним погибшего главаря, однако есть основание считать, что атаман Веремий не погиб и продолжает свое кровавое дело. Предпринимаются все попытки выяснения этого факта.
