лише чути сердите сопіння гребців та хлюпання за бортом. Вадим щурив очі, вдивляючись у далечінь. Хвилі, наче граючись, кидали їх човен то вгору, то в сам низ, та він сердито поров ті хвилі, напинався білим вітрилом і все далі біг на північ. На щастя, віяв попутний вітер.
Довгий час воєвода не міг і слова промовити, усе згадуючи події в Корсуні. Йому було соромно за цей вчинок: бувалі вої, бояри, ще й посли, а затіяли корчемну бійку. Що зараз би сказав їм Мстислав? Хоча, будучи на їхньому місці, він також образ би не терпів.
Вадим уже ледь не дрімав за стерном – йому було до всього байдуже. Повіки злипалися – далася знати бурхлива ніч.
Далеко у відкритому морі Мирослав нараз зупинився.
– Час обідати.
Посли облишили весла, повернулися обличчям до середини човна. Турик став витягати припаси, нарізати ножем на кусні.
– Беріть паляницю – дочка пекла, – порадив Мирослав, припрошуючи товаришів до «столу». – І ти пригощайся, Турику. Хіба ж тобі не до смаку, що наготувала Калина?
Молодий вой тільки плечима знизав і легенько почервонів.
– Хоч круть, хоч верть – тепер уже мусить смакувати, – підморгнув Лука.
Вої усміхнулися. Хоч як Турик не ховався, а про їх любов із Калиною знали всі.
– Добрий буде зять! – Мирослав широко посміхнувся. – А скажи, Малку, як оженишся з Калиною, будеш її бити?
Від такого запитання Турикові ледь кусень паляниці в горлі не став.
– Хіба ж я степовик який, аби свою жону бити? – запитав ображено.
– От і дурний. Послухай, що скажу тобі: мій тесть мене так навчив. Жону свою мусиш побити відразу на другий день після весілля, бо потім вже пізно буде. Я так учинив і дотепер спокій маю, тож і тобі раджу!
Молоді вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:
– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.
– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!
Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.
– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.
– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?
– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин –
