побили бояр князя тмутараканського. Ой не хотів…
На щастя, зброя так і лишилася в піхвах, хоча розпашілі мужі знову сідати за стіл не поспішали. Костянтин наказав одній із рабинь, аби гукнула Вадима, сам же сказав Мирославу:
– Даремно ви прийшли сюди свару починати.
– Хіба ж ми її почали?
– Мої люди не винні. Вони розказали вам те, що ви хотіли почути. Хіба ж неправда в тому, що мечі варязькі непереможні, чи те, що держава руська від варягів пішла?
– Неправда! Ми є руси, а не варяги! – просичав Вуй. – Іще варягами й не пахло, як князі наші з дружинами підходили до стін Царгорода і ви, греки, дань нам носили!
Костянтин посміхнувся і махнув рукою.
– Давно це було – й неправда. Тільки старі й немічні згадують часи давні, мужі сильні нинішнім днем живуть. Тож сідайте, руси, випийте ще вина.
– Вип’ю. Тільки нехай перше твої варяги слова свої брехливі заберуть і прощення попросять.
Почувши це, рудобородий варяг заіржав. Тоді щось гиркнув до товаришів, які, очевидно, руську мову не дуже добре знали, і ті заіржали також. Саме зайшов Вадим, відразу відчув, що запахло бійкою.
– Гей, боярове, бачу, добре гуляєте, – сказав до своїх.
– Ще ні, але зараз будемо, – відповів спокійно воєвода.
– Ви б ліпше варягів не слухали. Вони хвалитися вельми здатні, та у словах їхніх дуже тяжко правду знайти. Більше полови, як зерна.
Тут заговорив рудобородий:
– Ми не раби Костянтина, а вільні вої. Тому слів своїх забирати не будемо, бо в них правда є, що ви, руси, – боягузи і брехуни. Вам би пастухами бути, а не воями.
– Закрий пащеку! – раптом втрутився Костянтин, визвірившись на свого охоронця.
– Ми не твої раби, Костянтине, – ще раз повторив варяг.
Очі його почервоніли від вина і люті, сам був червоний, як рак, а його руда борода ніби загорілася ясним вогнем Валгалли.
– Коли хочуть, аби-м слова свої забрав, то нехай мене викличуть на поєдинок. Зі старим битися не буду, а тих двох порубаю однією лівою.
Раптом Вуй узяв жбан із пивом і хлюпнув просто варягові в пику.
– Охолонь.
Рудобородий такого не чекав. Він витерся, а тоді почервонів іще більше.
– Ах ти ж свиня руська!
Він кинувся просто на Вуя, намагаючись дістати його через стіл, тільки руки були в нього трохи закороткі. Воєвода лівицею блискавично схопив варяга за руду бороду, притяг до себе.
– Понюхай-но кулака руського, вражино!
Воєвода мав за поясом обушок і в ході суперечки поволі витяг його. То була страшна зброя: на дерев’яному держаку висів ланцюг, а до нього була причеплена куля з шипами. Вуй узяв у долоню цю кулю і «розписався» нею просто на носі варяга. Той, перечепившись за лаву, полетів сторчака разом із лавою. Варяги отетеріли, почали виймати свої мечі. Купці, що сиділи за столом, миттю посхоплювалися й
