одному руки.
– Ліпо є. Ти, купче, будь готовий вирушати завтра на світанні.
Вадим провів поглядом вайлувату постать Мирослава, тоді розлігся просто на дні човна. Він відігнав приємні спогади про старі часи і почав думати про справи сьогоденні. Найперше треба було зрозуміти, що надумав Мирослав…
Купець знав історію відносин між братами Володимировичами, хоча й не був свідком тих подій, а більше чув із розповідей інших. Не любив втручатися у справи князівські, проте ті справи хоч-не-хоч торкнулися його.
Князь Володимир – батько Ярослава та Мстислава – мав багатьох синів від різних жінок. Ще за свого життя він наділив кожного з них князівством, тим самим посиливши свою владу на всій великій руській землі. Святополку дав Туров, Ярославові – Новгород, Святославу – землю деревлянську, Борису – Суздаль, Глібові – Муром, Позвізду – Волинь, Станіславу – Смоленськ, а Мстиславові – Тмутаракань. За законами древніми на стіл великокняжий по смерті батька мав сісти старший син. Це був Святополк. Казали, що він був сином двох батьків, бо мати його спочатку була за Ярополком, а потім її взяв Володимир, убивши брата. Володимир же вирішив залишити замість себе Бориса, якого найбільше любив. З того й почалася війна.
Купець із сумом згадує ті часи – у війну торг нікудишній, та й не знаєш, звідки біди чекати.
Вадим махнув рукою, ніби відганяючи набридливі думи, що не давали спати, і повернувся на бік.
Ніч пройшла швидко. Вадим звик прокидатися з першими промінцями сонця, однак його супутники сьогодні встали ще швидше. Вони розвіяли чутливий сон, голосно ступаючи по дошках пристані та розмовляючи.
– Довго спиш, купче! – гукнув йому ще здаля Мирослав.
Вони всі були зоружені, несли кожен на плечах важкі пакунки.
– Ліпше було б меду взяти та пива. З медом та піснею дорога скоріше пробігає, а пиво помічне на другий день.
Тут у розмову втрутився Вуй:
– Мед у Києві пити будемо, а не в поході. Коли б князь Святослав побачив у поході п’яного, то тут же б із лодії у море скинув.
Вадим не мав що відповісти на це старому, лише спитав:
– Ще Святослава пам’ятаєш? Скільки ж літ тобі, воєводо?
– Недавно тільки чотири десятки минуло, – зло буркнув дід.
Усі недовірливо поглянули на нього. Вуй уточнив:
– А через два дні – сімдесят і п’ять буде.
Вої посміхнулися на такий жарт, Мирослав же мовив:
– Ти, воєводо, як той дуб хортицький, з літами лише сильніший стаєш.
– Та вуса довші, – докинув Середич.
– Вуса, як і шрами, прикрашають воя, – відрубав Вуй, і всі знову посміхнулися.
Вони зайшли в човен один за одним, склали обережно свої пакунки. Відчалили. Перед тим кожен мовчки чи вголос попросив у Господа та Богоматері щасливої дороги.
Вітер був попутний, тож вої напнули вітрило й сіли за весла. Купець стернував, узявши курс на південний захід. Вони мали намір обігнути Таврію, доплисти до гирла
