князь і з ним не хоче поділитися таємницею листа. Уголос боярин цього не сказав, а тільки прорік:
– То хто буде старшим сольства, чиїх наказів слухати: Мирослава чи Вуя?
– Мирослава, – коротко відповів князь. Він був у гніві і на Середича уваги не звертав.
Усі присутні, крім князя та двох його достойників, вийшли, а за порогом князівського терема розійшлися.
Вадим
Купець Вадим сидів у своєму човні: хвиля колисала його, а сонце приємно гріло спину. Він знизу вгору дивився на Мирослава, який стояв на пристані і мружився від променів. Боярин за стільки літ не мінявся, лише черево гладшало та додавалося зморщок на лобі.
– То що, згода? – запитав боярин.
Щось усередині говорило Вадимові, аби він відмовився, аби не йшов на ту спілку. І платня невелика.
– Хіба ж князь своїх лодій не має? – спробував заперечити купець.
– Має. Тільки тепер кожен вой, кожен дружинник багато важить, – ухильно відповів боярин.
Вадим відчув, що Мирослав чогось не договорює, хитрує.
– У греки мені треба. Кажіть он сіверянам, нехай вас везуть, – купець кивнув у бік лодії чернігівських послів. – Та й човен у мене малий – більше десятка мужів не візьму.
Боярин стояв на своєму.
– Нас буде небагато – восьмеро.
– Щось мало як для сольства.
– А ми не йдемо як сли, а лиш як гості. Справу маємо в Києві.
Вадим поглянув у відкрите море. Думав. Ой, як не подобалася йому ця угода з Мирославом, щось тут було не так. Спочатку прибули посли сіверські, тепер же раптово Мстислав посилає до Києва своїх ліпших людей. Таємно посилає. Щось князі-брати лихе задумали, щось має статися.
– Добре, боярине. Хоча й не маю хоті волочитися з вами, та й відмовити тобі не можу, нашу дружбу пам’ятаючи. Поможу тобі. Тільки й ти мені пособи в моїй справі.
Мирослав посміхнувся: знав, ведмежий син, що йому у Тмутаракані ніхто не відмовить.
– Що за справа?
– Є один грек у Корсуні. Хитрий, як змія, і нахабний. Справа в мене з ним не залагоджена.
– Гроші тобі винен, так? Хочеш загребти жар нашими руками?
– То й речу, – вів далі Вадим, – що мені віддавати не хоче, а князю тмутараканському віддав би, бо князь Мстислав велику повагу серед греків має.
Боярин не відповів нічого, поглянув на небо.
– Хвала Богові, дні стоять сонячні, – боярин перевів розмову на інше, обмірковуючи слова купця, той також думав свою думу.
Вадим був зросту середнього, мав мозолясті дужі руки, звиклі до стерна й меча. Увесь засмаглий, обвіяний усіма вітрами та вигорілий на сонці, він зручніше вмостився на своєму човні, що вже давно став йому другим домом.
– Пам’ятаю, були часи, коли приводив єси по кілька лодій до нашого берега, та все повні товарами. Воїв зо п’ять десятків возив за собою для захисту, – тужно мовив Мирослав.
– Було, – погодився купець. – Багато я
