місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.
– Прийду, – пообіцяв Турик.
– Тоді до вечора.
Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава пішла би про неї по городу. Приходила до моря, коли він тренувався, розмовляла з ним кілька хвилин, ніби не могла натішитися, а потім щезала, як якась проява.
Турик зітхнув, пригадавши солодкі дівочі поцілунки, й почав також збиратися. Він думав собі, як би швидше дочекатися осені.
Молодий витязь свиснув – і нізвідки прибіг вороний. Він пасся десь сумирно в околиці і тепер з’явився на перший заклик господаря. Малко попестив коня, поплескав по крупу, причесав пальцями буйну гриву. Тоді почепив вороному до сідла свій обладунок, узяв його за повід і повів піщаним берегом до пристані. Зовсім близько бовваніли високі мури рідної Тмутаракані.
На пристані було, як завше в таку пору, людно. Рибалки товклися коло своїх човнів, латаючи їх та готуючи снасті. Голосно говорили між собою, розповідаючи, де найкращі можуть бути рибні улови. Турик знав, що риболови завжди любили хвалитися велетенськими рибинами, що водилися в морі, та навіть морськими страховиськами. Більших байкарів хлопцеві не доводилося зустрічати. Кожен із них просив Бога: «Господи, дай мені зловити таку рибину, аби-м не мусив більше брехати!»
Ще здалеку Малко побачив судно, що наближалося до берега, утім, відразу на нього уваги не звернув – багато купців приходило до Тмутараканської пристані. От хоча б взяти купця Вадима, що останнім часом постійно товчеться тут. Турик зупинився, щось згадавши, і рушив до купця.
– Щось ти засидівся у нас, Вадиме.
При цих словах купець, що стояв до Малка спиною, поволі обернувся, примружив очі.
– А тобі що?
Завжди веселий і говіркий, купець чогось нині був похмурий.
– Набив єсмь трохи звіра – шкури маю. А ще коней у бою з касогами відбив. Хочу аби-с прикрасу гарну привіз для моєї невісти. Грецьку.
– Розбагатів, кажеш? Добре, шкури принось – подивлюся.
– А прикрасу коли привезеш?
– Чого везти, тута маю – іди вибирай.
– Уже-м видів. Щось ліпше треба.
Вадим поглянув на молодця спідлоба.
– Привіз би, тільки тобі догодити тяжко. Носом вельми много крутиш.
Турик знову кинув оком на лодію, що приближалася до берега.
– Ще якісь гості ідуть, може, у них буде щось путнє.
Вадим і собі зауважив судно, придивився.
– Щось і впізнати не можу.
– Хоча правду мовиш, – сказав раптом Турик. – Тяжко мені догодити. Ти, Вадиме, купи в мене шкури, а ще коней продам, а з того золота мені майстер зробить таку прикрасу для Калини, яку звелю йому.
Вадим не зводив очей із лодії, спохмурнів. Нові гості могли перебити йому торг.
– Купувати
