приклад із Мстислава, Турик заїдав на совість. Спочатку він не збирався йти на ту раду, йому й не личило, однак дорогою зустрів свого дядька.
– Як то не личить? Пройде небагато часу, і ти замісто мене на таких радах княжих сидіти будеш. Тож учися, поки молодий. Сядеш отам у кутку й слухай собі, що мудрі мужі речуть!
Малко надпив зі свого кубка, тоді відламав від печеної качки її задню частину й став відривати пальцями шматки м’яса та класти собі в рот. Він сидів за дальнім столом, далі від князя та ближче до дверей. Біля нього розсівся сотник Волос.
Наситившись, боярство притихло, знаючи, що князь зараз почне розмову з гістьми.
– Речіть, боярове, із чим вас посилає земля древня сіверська, чим мені чолом б’ють славні городи Чернігів та Переяслав.
Старший із приїжджих бояр, той самий вусань, прочистив горло, заговорив, щоби було чути всім:
– Земля наша без князя нидіє, підупали городи, люди плачуть, бо давно хазяїна в нас не було, щоби подбав за Сіверь, як за свою вотчину.
Сказавши це, притих, хотів дати присутнім час осмислити все сказане. Бувалі бояри тут же зрозуміли, до чого хилить муж нарочитий. Князь також зрозумів, проте хотів дати висловитися самим послам.
– Чи ж брат мій, великий князь київський Ярослав, не дбає за вашу землю?
– Земля київська вельми многа – від Новгорода до Тмутаракані, від городів Червенських до Дону-ріки, – ухильно відповів посол, тоді повторив: – Князь сидить у Києві та вельми много земель під собою має.
– Це правда – велика земля руська, один муж не дасть ради всьому. Та хіба він не дав вам свого посадника?
Посол окинув оком присутніх, наче звертався більше до них, ніж до князя.
– Посадник дбає про свого князя, а не про землю. Усі добра сіверські йдуть до Києва, люд зубожів, боярство. Печеніги в нас під боком, напади постійні чинять, люд гонять у неволю, палять весі, скот забирають. Нам князя треба, а не посадника. Щоби твердо на землі нашій багатій став, щоби правив нами, дбав за люд, суд свій княжий давав, аби дружина наша його любила й шанувала. Тоді лише настане в нас лад і спокій.
Мстислав уважно слухав. Він їх розумів – бояри говорили правдиво, бо так, як попіклується про свою вотчину князь, не подбає ніхто. Князеві з Києва що – аби оброки вчасно приходили. Він не бачить бід людських.
– Чого ж ви до мене прибули? Хочете, щоб я залишив Тмутаракань і пішов до вашого Чернігова?
Посол знову відповів ухильно:
– Земля сіверська є дуже багата і велика. У нас суть городи великі, многолюдні, є землі безкраї, дружина многа, діви красні. У наших лісах звір водиться, а в ріках – риба. Гості із земель північних та південних заходять до Чернігова, Нежиня, Переяслава, дари приносять. І древня наша земля, роди суть древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.
Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка,
