надягли сорочки, адже досі були до пояса голі, підперезалися мечами, накинули камзоли й рушили слідом за Туриком.
Місто готувалося до війни. Вої гострили мечі, стругали ратища, кували наконечники на стріли. Тмутаракань перетворилася на величезний військовий обоз із криками тивунів, скрипом возів та ревінням волів. Не раз уже за свого життя Турик бачив такі приготування – не вперше на бій виходити на диких сусідів: ото касогів побили, а ще перед кількома літами князь Мстислав разом із греками ходив проти хозар у Таврію. Були й дрібніші виступи, усіх і не згадаєш.
Гості уважно роздивлялися місто, придивлялися до всього. Тут жили чорняві алани, руді готи, похмурі хозари, хитроокі греки – і всі вони ґелґотіли на своїх мовах, ніби гуси, так що Тмутаракань була схожа на величезний ковчег Ноя, де було «кожної тварі по парі». Зазвичай усі вони займалися своїми справами, робили роботу, до якої були найбільше здібні: одні рибалили, другі майстрували, треті садили виноград і видушували з нього вино, четверті стригли овець, п’яті будували. А ще всі торгували, торгували, торгували… Місто ввібрало в себе закони й звичаї земель і східних, і західних, що мирно тут вживалися між собою.
Турик саме провів гостей попри будівництво церкви Пресвятої Богородиці. Купці немало дивувалися з того, як розбудувалося місто, як бруківкою викладені дороги і які товсті мури із випаленої цегли оточують цей город.
Князь Мстислав був заклопотаний. Перед походом треба було багато чого встигнути і добре підготуватися. Він стояв на дворищі, говорив то з боярами, то із сотниками, гукав до гриднів та холопів. Поруч із ним тримався старий сивий воїн, одягнений у бойовий обладунок. Був високий і плечистий, бороди не мав – лише довгі вуса, як і новоприбулий гість. Цього старого всі в городі знали – воєвода Вуй.
Мстислав також був високим, трохи нижчим за свого воєводу. Поставою нагадував тура: шия, руки, плечі, груди – усе аж пашіло дикою силою. Зате стан гнучкий, рухи меткі, тож князь, як воїн, був не тільки сильний, а й спритний. Ходив легко й пружно. Він у всьому наслідував свого діда Святослава: любив війну, походи, був невибагливий у побуті й говорив завжди чітко й коротко. Не часто від нього можна було почути похвалу чи жарт. Лише вусів і чуба не носив, як дідо, а мав довге чорне волосся та таку ж смоляну, коротко обстрижену бороду.
– Будь здоров, княже, – привітався Турик.
– Здоров, молодче, – відповів Мстислав, тоді легко посміхнувся й мовив до Вуя: – Чув, воєводо, як цей витязь хозар посік? Рекли гридні, що трьох поверг, інші побігли. Думаю, може, його сотником над гриднями учинити?
– Молод ще вельми. Трьох дикунів покласти – не велика штука. Хай би спробував меча роменського або сокири варязької, – відповів Вуй грубезним голосом.
– Добре, помислимо, – підсумував розмову Мстислав, даючи зрозуміти, що кінцеве рішення він і так залишає за собою. – Хто це з тобою?
З-за спини Турика вийшли гості, дружно віддали князеві земний поклін.
– Чолом тобі, княже, б’є земля сіверська. Бояри ми з городів
