же темно і страшно!
– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.
Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.
– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?
– І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.
Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.
– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!
– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!
З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у її руках таку розкіш, оточили колом і почали канючити:
– Дай вкусити!
– Дай маленький шматочок!
– Залиш «кісточку». Будь ласка!
Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.
– Бери! – сказала вона, простягаючи мені півяблука. – Це тобі!
– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.
Я подякувала подрузі й дала відкусити Валі. Чи то насправді те яблуко було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але його солодкий смак запам’ятала на все життя.
Літо сорок шостого та сорок сьомого років видалося дуже спекотним. Земля стомилася від спраги, але дощі десь забарилися. Врожаю не було, і для нас настали лихі часи. Вже після Нового року в погребі було порожньо. Не було ані картоплини, ані бурячка, а про хліб вже й годі говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослі брали мішок, кочергу та йшли вночі до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – єдиний порятунок від голодної смерті. Багатьох чоловіків ловили за цим заняттям і садовили за ґрати. Але люди йшли знову та ризикували, бо йшлося про життя дітей, які пухли від голоду.
Одного разу пізно ввечері ми почули, що тато збирається йти до колгоспу красти картоплю. Жінки тихенько плакали, проводжаючи його.
– Цитьте, – сказав тато пошепки, – бо дітей побудите. А самі, що б вам не казали, гніть своє «не знаємо, де він».
– Господи! – було чути плач матері.
– У мене немає
