мовила: «Все одно я його вб’ю».
– Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, ми будемо її любити.
– А я – ні, – чомусь відповіла Тьотя.
З часом вона змирилася зі своїм станом, і одного ранку ми прокинулися від крику немовляти.
– Та погодуй же дитинку, – вмовляла мати Тьотю, яка лежала на печі, відвернувшись від дитини. – Дитинка не винна, що Бог дав їй життя.
– Я її погодую, – сказала я.
Мати посміхнулася, а Тьотя не витримала, повернулася, подивилася на дитинку.
– Ти подивися, – сказала мати. – Це не хлопчик, а янголятко!
– Дай мені його, – тихо сказала Тьотя і піднесла до грудей.
Стьопа, так назвали хлопчика, дійсно був схожий на маленького янгола. Волоссячко у нього було русяве, хвилясте, щічки кругленькі, рожеві, носик невеличкий, кирпатий. Ми так полюбили його, що ладні були будь-кому видряпати очі, хто називав його німцем. Тьотя швидко забула, що не хотіла цієї дитини. Лише частіше стала у Бога просити пробачення…
Батько був на війні простим піхотинцем. Одного разу їх викинули на Донбасі з парашутами на окуповану територію. Німці одразу ж усіх перестріляли, а хто зміг живим приземлитися, того знаходили в лісі та вели на розстріл. Батька з другом знайшли на землі та повели до яру розстрілювати. Вони змовилися, що будуть падати в яр ще до того, як пролунають постріли. Так і зробили. Попадали вони вниз, туди, де було повно трупів, зачаїлися та лежать. Німці дали по них чергу з автомата та пішли собі геть. Батькового друга поранило в плече, а тата куля не зачепила. Напевне, наші дитячі молитви допомогли. Ночами вони йшли окупованою територією додому. Люди допомагали. Хто пустить заночувати, зігріє, хто нагодує, хто дорогу підкаже. А коли треба було перейти велику річку, а міст охоронявся, дівчина закидала тата травою у човні та перевезла під самим мостом, під носом у німців. Так батько дістався рідної домівки. Ми були зовсім дітьми, але розуміли, що треба тримати язика за зубами, щоб з татом не трапилося лиха. Чи вже хтось його побачив вдома, чи здогадався, бо привів поліцай до нашої хати німців. Тато ледь встиг чкурнути по драбині на горище. Німці оглянули хату, не знайшли нікого. А поліцай сказав, що якщо знайдуть батька, то усіх дітей та дорослих разом із ним розстріляють. Коли німець поліз вгору по драбині, то мати завмерла у німій позі, а під нею вмить з’явилася калюжа. На тому горищі було геть порожньо, але тато знайшов невеличкий сніп конопель, присів, а той сніп поперед себе руками тримав. Німець піднявся, посвітив ліхтариком. До цього часу невідомо, чи він дійсно не помітив батька, чи пошкодував дітей, бо не помітити було неможливо. Спустився німець донизу, махнув рукою: «Ходімо звідси», та й пішли вони з хати, а мати впала перед образами на коліна, залилася сльозами. А вже за кілька днів село звільнили, і ми знову проводжали батька на фронт.
Пам’ятаю, як поспіхом відступали німці. Прокидаємось вночі від страшенного гуркоту та шуму.
– Що це? – запитую злякано.
– Німці
