Покійне?
– Тобі завжди подобається мене лякати!
– Так розповісти? – Петрусь вже тут як тут! – Чому так ліс називається?
– Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав:
– Колись давно тут не було лісу, а стояло село, і в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село і навіть церква провалилися глибоко під землю.
– Не бреши! – кажу я.
– Не віриш?! – Петрусь аж підскочив. – Я не брехун і доведу це тобі. Ось іди сюди та приклади вухо до землі.
Я слухняно підходжу до нього, стаю навколішки та прикладаю вухо до землі.
– Чуєш?
– А що я повинна почути?
– Мій дід казав, якщо добре прикласти вухо до землі та прислухатися, то буде чути, як у церкві дзвони б’ють та півні співають!
Я завмерла, затамувала подих, і в цей час десь загримів грім. Я підхопилася, як навіжена, та побігла з криками чимдуж з лісу, а за мною всі також. Зупинилися, щоб відхекатися, коли вже вибігли з лісу.
– Ти почула? – запитав Петрусь.
– Так! – відповідаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася.
І тут Валя розревлася.
– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.
Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:
– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.
– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.
– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!
Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.
– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.
– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.
Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.
А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.
– Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.
– Ну то й добре, ніхто не заважатиме.
– Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.
– Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.
– Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.
– А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.
– Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.
– Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.
– І не брешу! Сама чула!
– То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.
У дворі в горщику розводжу
