майбутнього успіху.)
Подорожуючи в Китай, Марко Поло з братами переїхав багато земель і, зрештою, потрапив в Анатолію,[24] яку в своїй «Книзі» (1298) назвав, не мудруючи, «Туркоманією», а її населення – «туркоманами». Це було в дусі тих часів – перекручувати назви країн і національності людей і подавати їх часом і зовсім не тими, кими вони були насправді. Ця традиція йшла з прадавніх часів, особливо з часів Геродота, у якого подібних «Туркоманій» та «туркоманів» задосить. Особливо в його розповіді про Скіфію та племена й народи, що населяли ті краї. Він легко – часом оперуючи чутками, – придумував народам нові назви й національності. Каліпідів («прекраснокінних»), які мешкали в пониззі Бугу на північ від Ольвії, названо елліно-скіфами, хоча такої національності ні в тих краях, ні в інших ніколи не було, а було змішане населення – елліни і скіфи. На півночі – басейн Прип’яті та землі сучасної Південної Білорусі – Геродот поселив якихось неврів. Цей народ слов’янського світу, за Геродотом, буцімто раз на рік перекидається на вовків. (Це – відгомін слов’янських вірувань у вовкулаків і того, що неври взимку носили вовчі малахаї та одяг з такого хутра.)
За неврами поселено якихось людоїдів андрофагів – кочове плем’я, що відзначалося найбільш дикою вдачею – невідомий нині народ.
Чи розповідь про міфічних гіпербореїв або аргіпеїв, які живляться молоком та черешнями, а взагалі – не лихий народ. Як і згадувані вже люди «з козячими ногами і ті, що сплять по шість місяців на рік». Чи землю за кінцем світу (Західна Африка), де буцімто живуть різні чудиська та дикі химерні люди – двоголові чи з песьїми головами (або й взагалі без голів – на плечах у них немає нічого, а голови знаходяться в грудях – такі «дані» були колись поширеними, і їм вірили).
За якимись іседонами живуть одноокі арімаспи, а за ними – «грифи, що стережуть золотий скарб», а ще далі – міфічні гіпербореї. Все це дуже схоже з тими фантастичними істотами, що їх інші античні автори й мандрівники де тільки не поселяли.
Мандрівник Плано Карпіні, який у 1245 році побував у монгольського хана, у своєму звіті – «Книга Іоанна де Плано Карпіні, архієпископа Антиварійського, історія Монголів, яких йменують Татарами» – розповів про якихось фантастичних істот, «у яких, як нам говорили, невеликі шлунки і маленький рот; вони не їдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик і всотують дим і цим тільки себе й підтримують». (Очевидно, тамтешні мешканці так рятувалися димом від комарів.)
Чи його розповіді про напівлюдей-напівсобак з копитами. А коли Карпіні повернув на південь, то «напроти Арменів» зустрів у пустелі «деяких чудовиськ, які мали людську подобу», але було в них лише по одній руці і по одній нозі. Хоча на одній нозі вони, виявляється, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, «то ходили на руці й нозі, так би мовити, вертячись колом».
І цьому тоді вірили. Як і ще більшим чудасіям.
Примітки до власних назв народів і племен,
