багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров’ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну – міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!
В одне горло крикнули вершники:
– Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!
Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п’ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.
– Пий, Арес, пий!!! – в екстазі кричало військо. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!
– Пий, Арес, солодка кров у ворогів!
– Арара!!!
Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся на гору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу меча.
– Пий, Арес, кров наших ворогів! – кричало внизу військо.
Шепочучи заклинання, дід хлюпав кров’ю на меч. А внизу два скіфи мечами відрубали у безголового трупа руки й ноги і розкидали їх у різні боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи, нової поживи.
Спорожнивши чашу, спустився білобородий вниз і жестом велів, щоб брали другого полоненого.
Тоді вивели наперед високого, сивого каліпіда з густо зарослим обличчям. Він глянув на криваве сонце на заході і відвернувся. І раптом благально крикнув юнак:
– Помилуйте…
– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий сивий каліпід. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воїн! А втім, який ти воїн! Не доріс ще до воїна.
Його схопили за руки два скіфи і розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.
– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моєю кров’ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скіфа з мечем, кричав сивий каліпід. – Чого стоїш?… Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моєю кров’ю!..
– О, хоробрий! – схвально загуділи вершники.
Скіф змахнув мечем, і голова каліпіда з глухим стукотом впала на суху, закам’янілу землю і покотилася, цвіркаючи, кров’ю… Два скіфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побільше налилося крові.
– А-а-а… – здавлено закричав юнак і впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нікого не чіпав… За віщо?… За віщо?…
Скіфи вже схопили його за руки і поставили на ноги.
– Стривайте! – крикнув їм Тапур. – Чи подобає напувати Ареса кров’ю боягуза?
– Ні, – відповіли вершники. – Арес п’є тільки кров хоробрих!
– Геть звідси, миршавий каліпід! – зневажливо сказав юнакові Тапур. – Твоя кров ляклива, її не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На більше
