під дощами, цемент потроху розсипався, й хати заростали лободою. Усі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.
Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, який потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом (поступово псувалися без уваги). Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, кородували і кришилися. Складалося враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.
На периферії Мідних Буків (у напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили в порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ці руїни, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених сторчма цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.
Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? «Дайте тюбик «Моменту», тато хтіли си мешта заклеїти»? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».
Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.
Подібне безцільне валанцання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. У цьому була своя жила, хто би що не казав.
Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т. д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші банальні, по суті, речі.
Вам ніколи не спадало на думку запитання, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!
Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.
У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, ми всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.
Усе почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.
– Надя? –
