style="font-size:15px;"> Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті в мене з’явився вільний час для досліджень. Хоч як подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше просто ніколи було зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?
Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.
Добре, що я не сварився з лісом. Куди б тоді я подався? Хіба пішов би вішатися.
Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Як не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.
2
Мене приколювало згадувати. Як я вже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний. Коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.
Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він не був) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.
Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але допіру наступав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.
Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка вібрація, гадаю, більшості вона знайома. Найгостріші враження приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т. д. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не відразливих, – а неідентифікованих.
3
Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273–275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.
Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алілуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні. Зате я чую свої спогади на дотик.
А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).
Погляньте, як змінюється людське тіло – від народження до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, розбухає від цього потоку, як насінина, що випрямляється в рослину. Потік вражень від дійсності
