присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце під дупу. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко, – не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який виник всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік чи п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав – брат пускає носом цигарковий дим і каже: дивись, Петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, що пізнала правду світу – легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за – занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі, кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки – проміниться з-під землі – хочу повернутися назад у статус-кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений металевий ляскіт. Важкий спалах блакитно-сірого, від якого цілий здригаюся. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю – це ж треба такому статися, щоб я гепнув з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.
Минула, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.
Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию, і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.
Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, – а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.
Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами я.
Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів
