У вас теж було, що не друкували.
– Я був старший, – смутнішає він. – І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.
– Не зламаюся.
– Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.
– Ви є, ви й так мені помагаєте.
– Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?
– Не журюся.
– Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, – підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині – академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.
Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.
– Привіт! – гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.
– Доброго вечора!
– Як поживають наші вірмени?
– Живуть.
– Люблю їх, чортів.
– Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.
– Було, було, – схиляє він голову. – Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?
– Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.
– То хороший письменник.
– Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?
– Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.
– Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?
– В Араратській долині?
– Так, тоді ви стріляли без промашки.
– Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… – Він засоромився, що похвалив себе. – Не завжди.
– Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.
– Як це – підстрахував?
– Хосік – снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.
– Ох, ці вірмени, – засміявся він. – І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.
– Вони ж хотіли, щоб краще…
– Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?
– Домовились.
У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, – двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку,
