про яку Іван Квашеїда ніколи не чув, однак пообіцяв не вагаючись:
– Квиток – коли завгодно, це для нас формальності.
Сьомого травня Микола з Петрусем зійшов з поїзда на тому полустаночку, з якого ще кілька днів тому сам вирушав на Київ.
3
Софії не було, мовчав телефон у Стаха, ніхто не дзвонив до Миколи, і тільки за стіною після передиху знов надривалася кішка: а-а-а, – знобливо і моторошно, хоч бери та виламуй сусідові двері або викликай міліцію, чи пожежників, чи кого там іще.
Щоб заглушити той крик, Микола увімкнув телевізор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевізором довго не всидів, ніде не міг загріти собі місця і знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав і ніяк не знаходив.
Узяв на ліжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробіг очима кілька рядків, ніби в них міг натрапити на якусь розгадку, і поклав назад, мимоволі завваживши, що кладе її точнісінько на те саме місце, і соромлячись цього. Химера якась – усе тут йому до дрібнички знайоме, відколи поїхав, ніщо не змінилося, а таке відчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боїться до всього торкнутись.
Годі! Підійшов до вікна, відчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулиці, однак і там було безлюдно і порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечір.
Що це?.. Нагорі у сусідів захрипіла музика, потім ритмічно затупало в стелю – танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут є, живуть, веселяться, зійшлися до гурту, як у кращі часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забіг до комісійного, не хотів стояти по чергах у гастрономі, поспішав, а головне ж – розбагатів, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, і він запасся харчами у комісійному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жінко, ціле яйце в борщ. Хліб у целофановій торбинці, правда, узявся цвіллю (Софія взагалі хліба майже не їсть, щоб не повніти), але нічого, є шинка, овеча бринза – під червоне сухе кращого не придумаєш. А прийде Софія, то ще й наварить вареників, вона це вміє, навчилась, не те що колись, – вони й досі сміються, згадуючи ті вареники.
Це було ще до їхнього одруження, Софія вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), і під ту врочисту подію спитала зарані, що б таке приготувати на обід, аби Микола переконався, що його майбутня жіночка розуміється не лише на любощах та на теорії літературознавства (тут вона дістала «відмінно», хоч іспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любій жіночці і на кухні немає ціни, так що кажи, не соромся, все буде, як у ліпших ресторанах Парижа.
Тоді Микола й попросив наварити вареників з картоплею, але не таких ото мізерних пельменчиків, як ліплять манірні міські господарочки, а справжніх селянських вареників, завбільшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш ані в Парижі, ні в Лондоні, а тепер уже, на жаль, і в Полтаві.
– Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, – припрошувала його
