кульбаби, за що їм добрі дяді як компенсацію привозили молоко аж із Полтавщини.
Що більше слухав Микола розумних та компетентних людей (голова від того розпухла), то все твердіше ставав на думці, що наймудрішу річ він почув від отого таксиста, якого мав тоді трохи не за божевільного: ну їх усіх до біса, спершу треба вивезти малого, а потім розбиратися, що й до чого. Третій день сушить мізки плітками замість того, щоб відправити Софію з Петрусем десь далі від цієї халепи. Бабота.
Софія ж, навпаки, відколи приїхав Микола, якось ураз заспокоїлася, зібраний у дорогу скарб розіклала назад на полички і наступного дня вже пішла на роботу, а коли ввечері він запропонував їй негайно взяти відпустку і десь поїхати з Петрусем, спитала здивовано:
– Куди ж нам їхати? Добре тим, у кого родичі далеко живуть, а твої ж до зони ще ближче.
– Щось придумаємо. Може, дістанем кудись путівку чи й до знайомих десь можна попроситися. Врешті-решт, неважко зняти кімнату в Криму. Хочеш до моря?
Софія знизала плечима.
– Я теж з вами поїду, – сказав Микола. – Влаштуємося, і повернуся до Києва, доведеться пошукати служби. Цей Чорнобиль висотає з нас усе до копійки. Я піду на роботу, а ти зможеш там жити з малим до снігу.
– А як же твій сценарій?
– Вдома писатиму. Та й не це тепер головне. – Софіїне вагання виводило його з рівноваги – навіть не вагання, а якась загальмована байдужість.
Корінна киянка, вона уявити собі не могла, як це люди живуть у Донецьку, Черкасах чи, не доведи Господи, в якихось Кобеляках, не кажучи вже про село. Коли вони їздили відпочивати, Софія навіть на морі, яким мало не марила всю зиму, на другому тижні починала нудьгувати і в думках була вже у Києві – розповідала подружкам, як чудесно провела відпустку, яке цього літа ласкаве сонце в Криму, демонструвала їм свою лимонно-ніжну смагу і супермодний купальник (упасти можна), який приховував тільки животик. І взагалі житейські втіхи радували Софію не самі по собі, а найперше тим, що про них можна потім комусь розповідати і в думках та уяві бачити їх ще знадливішими.
Зрештою, це стосувалось не тільки його дружини, а, мабуть, усіх жінок, у кожному разі тих, що приходили до Софії і, зачинившись на кухні, ахкали там та сплескували у долоні: «Та ні! Та ти що? Та невже? Ой, держіть мене, упаду!» Підійди до них такої хвилини й скажи, що прилетіли марсіани, сіли якраз біля будинку, подружечки нетерпеливо замахають руками й вигукнуть в один голос: «Та підожди ти зі своїми марсіанами!»
Софії не хотілося їхати, Микола це розумів і по-своєму співчував їй, проте дратувало, що вона з ним не щира. Софіїна співробітниця Ліда, настільки у всьому відверта, що Микола червонів, коли вона сповідалась у своїх інтимних гріхах, та прямо заявила: «Краще рік прожити у Києві, аніж сто літ у Владивостоці». Хоч запитай її, чим же воно краще, щоб аж так – один до ста, ніколи не скаже, ніби це щось набагато інтимніше за ті Лідині смакування, від яких у Миколи в’яли
