він перекинув свою вудку навхрест через Миколину і так посплутував жилки, що сам чорт не заплутає, то забув закрити садок – і сріблястий фунтовий підлящик поплив собі пастися на глибину, та найкумедніша оказія сталась тоді, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах і сам шубовснув у воду. Відсапуючись та відпльовуючись, він вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений і жалюгідний, а побачивши, що Миколу душить сміх, сказав ображено:
– Це ти мене піхорнув. Розігнав усю рибу. – І пішов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами.
Тільки завдяки тому, що річка ця справді була щедрою, вони впорожні не зосталися. Під вечір пригодувався карась, брав часто, як у ставку, і Стах сказав, що це однієї весни у ближніх селах попроривало ставки і вся риба з повінню пішла у річку. Карась попадався чималий, нагуляний, з ікрою – вистачило на юшку і їм, і бабі Марфі, яка віддячила горнятком козиного молока.
Увечері, коли сиділи на подвір’ї біля багаття і ласували карасями, зайшов Сергій. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом і добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована міць, од якої дужі чоловіки стають повільними і вайлуватими – усе в них повагом, неквапом. Сергій і говорив повільно, так ніби викочував слова зі своїх широких грудей.
Від юшки відмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче – цідив її теж поважно, не кривлячись, наче мед.
– Надовго? – спитав у Стаха.
– В неділю їду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заїсть.
– Одпуск?
– Та ні, взяв роботу з собою. Писатиме.
– А-а-а.
– Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали.
– Буде порядок. У нас тільки сіті один в одного крадуть. Споконвіку крадуть. Так повелося.
– У нього сіток нема. Вудки та спінінг.
– Маєте, хлопці, терпіння, – похвалив Сергій. – А я не можу ото стільки висидіти.
– А місток щороку майструєш.
– Я пошти´ не ловлю з нього. Діло друге сіточка. Потрусив – і є. Тіки не думайте, що я на продаж ловлю. Нє. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаєш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись.
– Ти не лякай Миколу, – засміявся Стах.
– А чого йому боятися? Тіки шо – зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.
– Нам’яв боки? – спитав Стах.
– Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.
– А що?
– Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, – повільно всміхався Сергій. – І шо – підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.
Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.
– Я
