радує. – Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.
– Кіносценарій?
– Звідки ти знаєш? – Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.
– Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.
– Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, – сказав він. Це була правда.
– Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.
– Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?
– Добре, якщо тільки це, – сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:
– До того ж вони прийняли мою заявку.
– Найчастіше усе на цьому й кінчається.
– Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.
– Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?
– Не знаю, як воно вийде.
– Дивися, – сказала вона. – Діло твоє.
– Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?
– Я не того боюся.
– Все буде добре, Соню.
– Чогось мені неспокійно, – мовила Софія. – Розкажи мені про свій сценарій.
– Тобі справді цікаво?
– Дуже. Про що він?
– Про що? Про дерева… траву… любов…
– Гарно, – сказала Софія. – Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?
– Хто?
– Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?
– Звичайно. Вона буде схожа на тебе, – чудно всміхнувся Микола. – Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.
– Жартуєш, – сказала Софія, не приховуючи задоволення. – А ти знаєш, який завтра день?
– Здається, п’ятниця.
– До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.
– Справді?
Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слідчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати і збити з пантелику, Микола не міг відповісти, коли він одружився. Сказав, що мусить подивитись у паспорт. Слідчий не витримав і зірвався на крик: «Перестаньте валять дурака!» Але то була правда: дня реєстрації шлюбу він не пам’ятав, як і не пам’ятав, якого числа зустрів Софію. Зате до найменших подробиць міг пригадати той день, той шовковий квітневий день…
Микола саме виписався з лікарні, де пролежав більше місяця, і коли вийшов надвір, перед очима попливли золоті кружала. Він аж осліп од весняного світла, сп’янів од тугого повітря і не пішов – поплив у сонячній повені. Не хотілось ховатися від цього раю в тролейбус, рушив пішки через Сирець, дарма що перехожі зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворі літнє тепло, а на Миколі
