поети вільні й за ґратами,Їх ніколи не кида в апатію,
Вони не продають єдиної матері
Задля великої хартії.
Епохальні поети не встряють у дебати,
Який плащ у повії скоріш промокатиме,
Епохальних поетів з «ізмами» сватали,
Та в житті ж то були провокатори.
Епохальних поетів з життя викреслюють,
А вони ходять, як тільки смеркне,
Вони не отримують премій-векселів,
Епохальні поети – лауреати безсмертя.
Вірш цей, звичайно, не надрукували, сказали, що він ні до чого не кличе. Взагалі з того, що писав Микола, нічого не друкували. Останню свою добірку він носив до поважного журналу, де поезію вів такий же поважний і, як здавалось Миколі, хороший поет. То були вірші про рідне Миколине Полісся. Відомий поет, на диво, не попросив прийти через місяць, а прочитав добірку відразу. Це був делікатний і чемний чоловік, схожий на сільського вчителя. Він прочитав, зітхнув і сказав:
– Ви ще зовсім молода людина. Звідкіля у вас стільки смутку?
Микола знизав плечима. Таке він уже чув. І не знав, що відповісти, мовчки забирав свої вірші і йшов собі геть. Але цього поета він шанував і спробував пояснити:
– Слов’яни – люди сентиментальні…
Поет здивовано подивився на Миколу, злегенька всміхнувся.
– Я нічого не маю проти лірики, – сказав він. – Але ж на вашому Поліссі, крім лісів та озер, є багато прикмет сучасності. Зараз, наприклад, там зводиться гігант Чорнобильської атомної. Чому б вам і про це не написати?
– На атомній я не був, – стримано сказав Микола.
– Ви талановита людина, і, коли хочете, я організую вам відрядження на АЕС. Соціальне замовлення, так би мовити. Напишете поему, і ми їй дамо зелену вулицю.
Микола дивився на відомого поета і не міг зрозуміти: це він серйозно чи, може, розігрує? Той раптом затнувся, опустив очі.
– Вибачте, – сказав Микола, – віршів на замовлення я не пишу.
– Ну й даремно, – кинув поет. – Цього не цуралися навіть великі.
– Так, але вони писали не ради зеленої вулиці. І починали не з цього.
Поет підвівся, відійшов до вікна, закурив.
– Я вас розумію, – нарешті озвався він – Розумію… Даруйте. – І так, дивлячись у вікно й глибоко затягуючись димом, сказав: – Але ви заходьте. Напишете щось нове – і заносьте.
Микола більше не заходив. Ні до відомого поета, ні взагалі нікуди вже не носив своїх віршів, змирився, й писалося дедалі менше і тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-біснуватий настрій, як тепер, коли він щойно вийшов з лікарні і йому, всіма забутому, уявлялося: стоїть він серед стотисячного стадіону і читає свої тихі вірші про рідне Полісся, про мавок та про тисячолітнього дідка, що живе у корінні старезних дерев, оберігаючи їх від напасті. І тоді в Миколиній душі прокидалися солодкий жаль і всепрощення, і хотілося всіх обійняти.
Захмелілий
