вгадала.
– А казали, що ти працюєш у музеї.
– Ти цікавилась мною?
– Та ні, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха мені продзижчала. Вона так зраділа, що ти лишився у Києві.
– Познайомиш?
– Обов’язково. А мені за це що?
– Підтягну тебе з теорії літературознавства. Професор Христич поставив мені «відмінно». Він і у вас прийматиме?
– У мене ні.
– Жаль, то золотий чоловік. То коли ти нас познайомиш?
– З професором? – Вона лукаво примружила свої чорні очі.
– Та ні, з подругою.
– Хочеш – зараз? Вона живе поруч.
– Може, я спершу перевдягнуся? – завагався Микола. – А то злякається і розлюбить.
– Не злякається, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на голові наче ворона гніздо змостила.
– Дякую.
– Прошу, – кивнула вона. – Але відкрию тобі одну таємницю: саме цим ти й привабив її. Терпіти не може прилизаних. Проте часто їй хотілося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жіноче бажання.
– Чудні ви, – сказав Микола.
– То що – пішли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. – Вона дістала з сумочки целофановий мішечок, і незабаром Микола уже йшов легкий і весняний, тільки закозубілі руді чобітки ще тримали його при землі, щоб не знявся і не злетів у небо. Не від щастя – від страху.
– Як її звуть? – спитав Микола.
– Зараз дізнаєшся, потерпи.
Вони перетнули Дорогожицьку і зупинилися біля під’їзду червоного цегляного будинку.
– Ти почекай трохи, – сказала вона. – Тільки дивись не втечи.
– А може, її немає вдома? – з надією спитав Микола, роззираючись окіл, наче й справді прикидав, у який бік чкурнути, поки не пізно.
– Є, ми домовлялися разом піти на лекції. Постій хвилинку.
Вона щезла в під’їзді, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз дві щебетухи дивляться у вікно, показують на нього пальцями й регочуть. Нічого, хай порегочуть, потім ще будуть каятись.
Хвилинка, однак, тяглася вже півгодини, він зібрався іти, прихопивши целофанового мішечка за оману, але тут із темного під’їзду вийшла… Софі Лорен. У нього підігнулись коліна. Темні гарячі очі, полунично-розкішні губи, а довга сукня облягала її, як шовковий вітер, що горнеться до кожного вигину тіла.
Вона підійшла до Миколи, впевнена і задоволена, ловила його тремтливий погляд. Він вражено занімів, упізнавши в цій жінці те бліде дівча, що привело його сюди, симпатичне дівча, може, й не таке бліде, як тепер здавалось Миколі, але диво косметики перетворило сіреньке каченя на прекрасну діву.
– Соня, – сказала вона.
Пізньої ночі вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен місяць світив їм дорогу, а потім переходили зовсім крихітну річечку, струмочок, вважай, і Соня,
