котру мене попросила допомогти написати подруга, якій треба було втікати додому, до дитини і чоловіка? Мені двадцять вісім, у мене немає дитини, немає й чоловіка, до якого можна було б утекти і за яким сховатись. У мене є джоб, який створює враження, що я причетна до чогось величного, яке ось-ось промовить до мене, але вперто мовчить уже який рік. І от я дожила до того, що п’ю вечорами пустирник і розумію – ще рік, і щось у мені просто лусне і я стану трохи схожою на манекен: у шмотках від Mango й Bershka, з красивими, але порожніми, наче моє життя, очима.
У мене був великий плюс: мені не треба було ні перед ким виправдовуватись. Жінкам узагалі не варто виправдовуватись, ніколи, я так гадаю. Жінкам узагалі простіше, ніж чоловікам. Вони можуть просто вийти, не сказавши нікому і слова. На дурку, знову ж таки, жінці потрапити складніше – їй більше всякого прощається. Жінка може ось так жити собі спокійно, сподіватися на тепле сімейне щастя, а потім вийти в робочий час на перекур і зрозуміти: її задрало бути по життю посланою на троєщину світу.
Я докурила сигарету і сказала собі: можливо все, просто не форматуйся. Ти ж не хард-диск, Ліє, стрілять-колотить? Тут ніхто не бажає тобі зла, ти просто хочеш хорошого чоловіка. Зрештою, ти сама прекрасно знаєш, чого ти хочеш. Київ – Делі. Делі – Ладакх. Їсти chapati.[5] Пити «Limka».[6] Рухатися вгору, до витоків Ґанґу.
До мене підходить меланхолійний індусячий пес, напевне, просвітлений. Махає хвостом, просить десять рупій.
– Іди в дупу, не дам, – кажу йому і чухраю псові за вухом.
«Зобакен ніхт кусакен», – думаю я, підіймаюся з лави і підходжу до молодих людей з наших країв. Серед них десь мій принц. Або не серед них, але десь – точно є. Мій.
– Намасте! Мене звати Лія, я з Києва. А звідки ви?
2012
Король Артур у Єгипті
В останнє Артура бачив одноногий бухгалтер І. Було це пізнього вечора, і невідомо в якому стані перебував на той час І., позаяк за ним іще зі Синайського півострова тяглася слава чарколюба. Але того разу було Катманду, І. начебто змінився, а ще, кажуть, великим гріхом є судити людину, яка віддала бодай клаптик серця Господові, за її попередніми вчинками. Адже Господь – визволитель, на білому коні Він в’їжджає в темні хащі сердець і під корінь вирубує там усіх карликів-канібалів, що погрузли в розпусті та демократії. У прекрасному шоломі спасіння, Він сурмує на багато тисяч кілометрів навкруги, оголошуючи великий тріумф іще одного серця, і білі голуби проштовхуються врешті крізь кажанячі скупчення і вилітають на світло.
Тому судити І. з його минулого – невдячна річ. Подейкують, буцім у Катманду він сильно змінився. Можливо, треба завдячувати Артурові, який слушної миті опинився поруч, можливо, директорові одноногого бухгалтера, який із незбагненної милості оплачував перебування І. за кордоном, рятуючи таким чином власні м’які тканини від нової податкової, – так чи інак, за всіма обставинами і збігами криється
Чапаті – прісні паляниці з пшеничної муки, популярні в Індії.
«Лімка» – індійський напій на кшталт лимонаду.
