можна досягти лише завдяки властивостям скла – недорогого й крихкого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…
Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.
– Мені також ця робота одразу впала в око, – резюмую коротко.
– Справді? – дивується наче щиро.
Не звик, що я так швидко з ним погоджуюся.
– Так. Це виняткова графіка. Купиш? – раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.
– Звичайно! – миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.
Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можливо, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один – скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі забаганки.
– Справді? – розчулююсь я.
– А чому б і ні? – задоволено.
Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.
– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.
– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.
– Уявляю… – приймаю правила його гри.
Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…
– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?
Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.
– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.
– З дівчинкою на ровері?[2]
– Так.
– Мені вона не дуже подобається.
Невже капітулює?…
– Зате
Ровер (
