на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.
– Що «ого»?
Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збентежило те, що за мною?… Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, – я так цього хотіла.
– Що з тобою? – Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в дверях. – Тебе хтось побив? – ніжно. – Хтось тебе образив? – холодно, діловито.
– Ні, коханий… – Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.
Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обійми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насолоджуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…
Павло здогадується першим.
– Ти на себе в дзеркало дивилась?
– Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… – Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. – Загубив?
– Ні. Не загубив… Не хотів будити.
– А-а-а…
А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в останню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанціюватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.
Тим часом він обернув мене до великого – на повен зріст – люстрá. Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіолетового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).
Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність – це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захистити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.
Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розповідаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продовжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.
А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?
– Може…
– Ніяких може – їдемо! – я, тоном, який не підлягає апеляції.
– Тоді потрібно в когось запитати, що робити… – Невпевнено.
– О п’ятій ранку?
Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.
– Кохана, зробиш кави?
– Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?
– О сьомій.
Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.
– Троксивазинова мазь. Запиши.
– Про що ти?
– Мазь від синців. За день-два перейде,
