безлюдний двір і відчинив ключем задні двері одного з будинків. Ми увійшли, і він одразу ж зачинився зсередини.
Було дуже темно, але я відразу зрозумів, що в будинку ніхто не живе. Гола підлога скрипіла й тріщала під ногами, а на стіні, якої я ненавмисно торкнувся, висіли шматки обірваних шпалер. Голмс стиснув мою руку холодними тонкими пальцями й повів мене довгим коридором, поки нарешті перед нами не вималювалися ледве помітні контури напівкруглого вікна над дверима. Тут Голмс раптом повернув праворуч, і ми опинилися у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутах, але легко освітленій посередині вуличними ліхтарями. Втім, поблизу від вікна світильника не було, та й шибу вкрив густий шар пилу, тому ми ледве бачили один одного. Мій супутник поклав мені руку на плече та майже торкнувся губами мого вуха.
– Ви знаєте, де ми зараз? – пошепки спитав він.
– Здається, на Бейкер-стрит, – відповів я, заглядаючи крізь каламутне скло.
– Саме так, ми опинилися в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.
– Але навіщо ми сюди прийшли?
– Тому що звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна? Тільки будьте обережні, ніхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вікна наших колишніх кімнат, де почалося стільки цікавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсім я втратив здатність дивувати вас за три роки нашої розлуки.
Я ступив уперед, поглянув на знайоме вікно й аж присвиснув від подиву. Фіранка була опущена, кімната яскраво освітлена, і тінь чоловіка, котрий сидів у фотелі, чітко виділялася на світлому фоні вікна. Голова, форма широких плечей, гострі риси обличчя – жодних сумнівів. Голова виднілася впівоберта й нагадувала ті чорні силуети, які любили малювати наші бабусі. Це була точна копія Голмса. Я був настільки вражений, що мимоволі простягнув руку, бажаючи переконатися, чи він дійсно стоїть тут, поруч зі мною. Голмс аж трусився від безгучного сміху.
– Ну, як? – спитав він.
– Це просто неймовірно! – прошепотів я.
– Здається, роки не знищили мою винахідливість, а звичка не висушила її, – сказав детектив, і я вловив у його голосі радість і гордість художника, котрий пишається власним витвором. – Правда, схожий?
– Я готовий був би заприсягтися, що це ви!
– Честь виконання належить містерові Меньє з Ґренобля. Він ліпив цю фігуру кілька днів. Вона зроблена з воску. Все інше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.
– Але навіщо вам усе це потрібно?
– Маю на те серйозні причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправді я зовсім в іншому місці.
– То ви думаєте, що за квартирою стежать?
– Я це знаю точно.
– І хто ж?
– Мої старі вороги, Ватсоне. Та
