Повернення Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

      – Та ви з глузду з’їхали! – заверещав він люто. – Це він поранений, а не вона! Хіба у когось вистачило б духу поранити маленьку Ілсі? Я погрожував їй, хай Бог мене милує, але не торкнувся б жодної волосини на її прекрасній голові. Візьміть свої слова назад, чуєте, жевжику! Скажіть, що вона не поранена!

      – Її знайшли важко пораненою біля свого мертвого чоловіка.

      З глибоким стогоном він опустився на тапчан і затулив руками своє обличчя. Відтак мовчав аж п’ять хвилин. Потім відтулив обличчя й озвався з холодним спокоєм відчаю.

      – Мені немає чого приховувати від вас, джентльмени, – сказав він. – Я стріляв у нього, але і він стріляв у мене. Отже, це не можна назвати вбивством. Якщо ж гадаєте, що я спроможний поранити ту жінку, отже, ви не знаєте ні її, ні мене. Жоден чоловік ніколи не кохав жодної жінки так, як я її. Я мав усі права на неї. Вона була мені призначена вже багато років тому. На якій підставі той англієць став поміж нас? Я першим отримав на неї права і вимагав лише того, що мені належиться.

      – Вона розлучилася з вами, коли дізналася, хто ви такий, – суворо сказав Голмс. – Вона втекла з Америки, щоб сховатися від вас, і вийшла в Англії заміж за поважну людину. Ви погрожували їй, переслідували її, намагалися змусити її покинути чоловіка, котрого вона кохала та поважала, і втекти з вами… Але вона вас боялася та ненавиділа. Ви скінчили тим, що вколошкали цього шляхетного чоловіка та довели його дружину до самогубства. Ось чого ви досягли, пане Слейн, і за це вам доведеться відповісти.