мене мучила цікавість, але я знав, що Голмс любить давати пояснення лише тоді, коли сам вважає це за потрібне, і терпляче чекав, коли він зволить поділитися зі мною своїм відкриттям.
Але відповідь на телеграму не прийшла. Впродовж двох днів Голмс нетерпляче прислухався до кожного дзвіночка. Увечері наступного дня ми отримали листа від Гілтона Кьюбітта. Він повідомляв, що у нього все гаразд, лише на підставці сонячного годинника сьогодні вранці з’явився найдовший напис. До листа додавалася точна його копія. Ось вона:
Голмс зігнувся над цим химерним малюнком і раптом, схопившись на ноги, зойкнув здивовано та сердито. Його заклопотане обличчя спохмурніло.
– Ми дозволили цій справі зайти надто далеко, – сказав він. – Які потяги вирушають до Норт-Волшему ввечері?
Я зазирнув у розклад. Останній потяг тільки-но відійшов.
– Доведеться раніше поснідати і їхати першим ранковим потягом, – зітхнув Голмс. – Наша присутність там украй необхідна. Ага! Ось і телеграма, яку я чекав. Стривайте хвилиночку, пані Гадсон, можливо, нам знадобиться послати відповідь. Ні, все йде так, як я і очікував. Ця телеграма остаточно доводить, що ми не маємо права більше тримати пана Гілтона Кьюбітта в незнанні про стан справ, бо наш недалекий норфолкський сквайр потрапив у винятково небезпечну павутину.
Переходячи до закінчення цієї похмурої історії, яка здалася мені спочатку такою безглуздою та кумедною, я ще раз переживаю весь той жах, який мені довелося пережити тоді. Як би я хотів мати можливість повідомити читачам, що ця історія скінчилася щасливо для всіх! Але моя праця – точний літопис фактів, тому змушений простежити аж до похмурого кінця весь дивний ланцюг подій, через які за кілька днів про садибу Рідлінґ-Торп-Менор загомоніла вся Англія.
Не встигли ми зійти в Норт-Волшемі та повідомити, куди прямуємо, як до нас підбіг начальник станції.
– Ви, мабуть, детективи з Лондона? – спитав він.
Шерлок поглянув на нього з неспокоєм.
– Чому ви так вирішили?
– Тому що інспектор Мартін із Норвічу тільки-но проїхав. Чи, можливо, ви лікарі? Вона ще жива. Може, ви ще встигнете її врятувати… для шибениці.
Голмс був похмурий і стурбований.
– Ми їдемо до Рідлінґ-Торп-менору, – заявив він, – але нічого не чули про те, що там сталося.
– Страшна справа! – заламав руки начальник станції. – Їх обох постреляли: і пана Гілтона Кьюбітта, і його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, а потім у себе. Так кажуть служниці. Він помер, а вона при смерті. Боже, найдавніший рід Норфолкського графства! Всі у нас його так поважали!
Не зронивши й слова, Голмс стрибнув в екіпаж і протягом всієї семимильної подорожі жодного разу не розтулив вуст. Не часто траплялося мені бачити товариша в такому похмурому настрої. Він і раніше, протягом усієї нашої поїздки з Лондона, відчував якусь тривогу, й я вже
