і, зазвичай, обриває шворку. У цьому випадку також можна припустити любовну історію, проте ця дівчина не так сердита, як стривожена або засмучена. А ось і вона. Зараз усі наші сумніви будуть розвіяні.
У цю мить у двері постукали, і хлопчик у куртці з ґудзиками доповів про прибуття міс Мері Сазерленд, яка височіла позаду його маленького чорного силуету, немов торговельний корабель у повному оснащенні, що прямує слідом за крихітним лоцманським ботом. Шерлок Голмс привітав відвідувачку з властивою йому невимушеною чемністю, потім зачинив двері і, посадивши її в крісло, оглянув пильним і водночас характерним для нього неуважним поглядом.
– Вам не здається, – спитав він, – що при вашій короткозорості надто втомливо так багато друкувати на машинці?
– Спочатку я втомлювалася, але тепер друкую наосліп, – відповіла вона.
Раптом, зрозумівши сенс його слів, вона сіпнулася й зі страхом поглянула на Голмса. На її широкому щирому обличчі з’явилося неймовірне здивування.
– Ви мене знаєте, містере Голмс? – вигукнула вона. – Інакше звідки все це дізналися?
– Неважливо, – засміявся Голмс. – Усе знати – мій фах. Можливо, я навчився бачити те, чого інші не помічають. Інакше навіщо вам було би приходити до мене за порадою?
– Я прийшла тому, що чула про вас від місіс Етеридж, чоловіка котрої ви так швидко знайшли, коли всі, навіть поліція, вважали його загиблим. О, містере Голмс, якби ви так само допомогли й мені! Я незаможна, але все ж маю ренту в сто фунтів на рік і, крім цього, заробляю друкуванням на машинці, і готова віддати все, аби дізнатися, що сталося з містером Госмером Енджелом.
– Чому ви так квапилися звернутися до мене за порадою? – спитав Шерлок Голмс, склавши кінчики пальців і дивлячись на стелю.
На невибагливому личку міс Мері Сазерленд знову з’явився переляк.
– Так, я й справді мало не вилетіла з дому, – підтвердила вона. – Мене розлютила байдужість, із якою містер Віндібенк, тобто мій батько, поставився до цієї справи. Він не хоче йти ні в поліцію, ні до вас, нічого не бажає робити, лише каже, що нічого страшного не сталося, ось я й не витримала, абияк одягнулася й вирушила прямо до вас.
– Ваш батько? – уточнив Голмс. – Скоріше, вітчим. Адже у вас різні прізвища.
– Атож, вітчим. Я називаю його батьком, хоча це смішно – він усього на п’ять років і два місяці старший за мене.
– А ваша матінка жива?
– О, так, мама жива й здорова. Не дуже я була задоволена, коли вона вийшла заміж, і настільки швидко після смерті татка, причому новий чоловік років на п’ятнадцять за неї молодший. У тата була паяльна майстерня на Тоттенгем-Корт-роуд – прибуткова справа, і мама продовжувала вести її за допомогою старшого майстра, містера Гарді. Але містер Віндібенк змусив її продати майстерню: йому, бачте, не личить, бо він комівояжер із продажу вин. Вони отримали чотири тисячі сімсот фунтів разом із відсотками, хоча батько,
