за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.
– Пішли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.
– А що, коли барабан повернути на горизонт і посвітити? Це ж не небо – може, що і побачимо?! – запропонував шофер.
– Можна, – погодився товариш. – Що освітимо, те й побачимо…
Вони повернулися до машини. Точніше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки і залізли в кузов. Горич увімкнув тумблер, і доки розігрівалась-розгорялась іскорка всередині прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набік, щоб змогло воно, якщо спалахне, освітити землю. Повернули так, щоб освітило шлях, уже пройдений машиною. Навіть відкинули задній борт.
Світло накопичувалось усередині прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промінь. Освітило землю за машиною і поповзло по цій землі далі. Горич і шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках і вибоїнах.
– Місяць ось теж такий, напевно, – зітхнувши, сказав Горич.
Шофер мружив очі, відвиклі від яскравого світла.
Його товариш сплигнув на освітлену доріжку.
– Може, пройдемося! – повеселілим голосом запропонував він.
Шофер теж сплигнув униз.
Вони пішли вслід за променем, який утік по цій землі вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очі.
– Так ти й осліпнути можеш! Нехай у спину світить, – порадив Горич. – Ти пам'ятаєш, коли востаннє по якій-небудь вулиці гуляв?
– Ні, – зітхнув шофер.
– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на їхні подовжені тіні, скуйовдив своє волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – він вказав рукою на їхні довгі тіні, – це ми на проспекті, на дуже довгому проспекті, а все це темне, обабіч проспекту, – будинки, ресторани, кіноклуби… Десь іще дерева мають бути. І ось ми йдемо і напевно когось зустрінемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закохані парочки і ще зовсім молоденькі дівчата, в очікуванні великої та світлої любові. Дідок із собачкою, що зупиняється біля кожного стовпа… Піонери збирають гроші на спорудження найбільшого у світі аероплана… Ми напевно можемо зустріти і знайомих…
– Стій! – вирвалось у шофера, що різко позадкував.
– Що таке? Що з тобою?
– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…
– От бачиш… Собака вже є, скоро покажеться і хазяїн або хазяйка… Ходімо…
Шофер напівобернувся до прожектора і знову прикрив очі долонею. Горич підійшов до друга.
– Що з тобою?
Шофер мовчав. Із-під долоні, що затуляла очі, вибралася сльоза і, завмерши на вилицюватій щоці, заблищала, пропускаючи крізь себе яскраве світло прожектора.
– Ходімо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходімо прогуляємося по власній вулиці, по власному проспекту. Нумо! Поки є світло…
– Я не плачу, – вичавив із натугою шофер. – Це очі болять. Очі…
– Ну я ж і кажу: не обертайся! – мовив Горич, і сам на мить обернувся.
