ти, – зітхнув Горич. – Мені ні біса не сниться.
– Не журися. Зате ти пам'ятаєш багато, а я ось майже нічого…
Обоє потяглися в темряві, розпростали плечі. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.
– Пригальмуй! – попросив Горич.
– Навіщо?!
– Відлити треба.
Шофер підняв важіль ручного гальма. Машина застигла. Клацнули дверцята, і пасажир сплигнув у темряву.
Шофер іще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрій був хоч сідай і лист пиши. Але кому? Де? І як відправити? Ця чортова війна, а точніше, темрява, що настала відразу після оголошення війни, перекреслила не лише звичайний хід життя, але й саме життя, зануривши його в морок, відчужений від часу, від взаєморуху частин природи та її світил. Здавалось, усе мусить застигнути в такій темряві, застигнути в очікуванні світанку. І дійсно – якби не машина, застигли б і вони, застигли у своєму темному місті й ніколи б не стали мандрівниками. Але дивний світ, що лежить у цілковитій темряві й у нахиленій площині, гнав машину, що давно витратила останній бензин, а в ній – двох чоловіків, які шукали вихід до світла.
Знову відчинилися дверцята, і в кабіні зазвучав шепіт Горича:
– Там вогник! – повідомив він шоферові. – Зовсім поряд, позаду машини…
– Почекай! – сказав шофер і виліз із кабіни.
Вони взялися з обережності за руки і, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравої точки, що тремтіла метрів за двадцять.
На півдорозі щось тріснуло під ногою Горича. Вони завмерли і прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.
Зовсім поряд, за десять кроків горіла свічка.
Вони зробили крок уперед.
Гримнув постріл.
Обоє впали на землю.
– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловічий голос.
Шофер і Горич лежали не рухаючись.
– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жінки.
– Можливо, Валю, – відповів чоловік. – У цьому житті все може бути…
– Та хіба це життя! – ніби докорила чоловікові жінка.
– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвідомлюючи відносну безглуздість такого питання.
– І не вбив, і не вовка, – з досадою мовив чоловік. – Ну так я можу ще разок вистрілити!
– Ідіот! – вирвалося у шофера. – В скроню собі вистріли, може, мізки запрацюють! Розстрілявся в темряві!
– їх там багато! – перелякано зашепотіла жінка.
Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороці, але кожне з можливих запитань викликало у нього гірку посмішку. Ну дійсно, про що їх можна запитати: хто? звідки? куди? Чи, можливо, котра година?
– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога є?
Невидимий чоловік голосно розсміявся – навіть полум'я свічки затріпотіло від його сміху, наче од вітру.
– Може, вас іще на вокзал відвести і в потяг
