знайти ліки, – потім виходили на волю. Всі вони зникали невідомо куди. Ті, хто намагався з'ясувати їхню долю, рано чи пізно теж зникали.
До групи, крім Брейка, Флеша та В'ю Соник, входили ще десяток учених, яких розшукували по всьому материку та берегли, мов зіницю ока. З величезними труднощами діставали устаткування, необхідні препарати й хімікати. Якщо служба Загальної безпеки накривала лабораторію, це було справжньою трагедією, бо доводилося починати все наново. Найскладніше в роботі лабораторії було те, що дотепер не вдалося виявити самого вірусу, а також визначити, за яким принципом він обирає свою жертву. Спочатку його намагалися знайти в крові. Для цього довелося створити цілий банк крові, добути відповідні хімічні реактиви, мікроскопи, включаючи цифровий, і таке інше. Кілька місяців група намагалася виявити вірус, але марно. Потім хтось припустив, що він може бути тільки в одному з органів, наприклад, у мозку або печінці. Добувати зразки цих органів можна було тільки в лікарнях, а це теж виявилося не простим завданням. Серед лікарів слід було знайти реалітів, а серед реалітів – однодумців, бо реаліт на реаліта не схожий. Траплялося, що й реаліти повідомляли про роботу груп Опору службі Загальної безпеки Директора планети.
Ні Брейк, ані Флеш не знали, скільки таких підпільних лабораторій у країні, але те, що вони були й усі ретельно конспірувалися – це вони знали напевно. Відомості про зроблене в лабораторії Брейк раз на два місяці відсилав поштою на адресу, котру йому повідомляли так само – поштою. Адреси щоразу були нові та вказувалися в чергових листах, у яких приходили огляди робіт інших підпільних лабораторій. З усього цього було зрозуміло, що існує єдиний центр Опору, законспірований ще краще за лабораторії. Можливо, це навіть не центр, а лише один глюк, який усе тримає в своїх руках. Коли так, то це був геніальний глюк, адже керував він цими лабораторіями дуже грамотно, чудово узагальнював результати всіх досліджень і при цьому його жодного разу не запримітила служба Загальної безпеки Директора планети Великого Сканера.
Лабораторія Брейка займала чотирикімнатне помешкання. У двох кімнатах задля маскування жив Брейк. Інші відвели вченим. На квартирі вони всі разом ніколи не збиралися. Кожен із них де-небудь працював про людське око й заради заробітку коштів на харчі, а до лабораторії всі приходили вечорами, ранками, словом, коли мали вільний час. Злагоджена робота подібної підпільної лабораторії коштувала величезних зусиль, і от тепер під її вікнами помічено глюка, який дуже нагадував шпигуна міністерства Загальної безпеки. Було від чого переполохатися!
– Флеше, мерщій іди звідси.
– Куди?
– Та звідки я знаю! Веди цього пана куди-небудь подалі, хоч до чорта в зуби. Нехай подумає, що ти просто зайшов до знайомого. І не здумай показати, що ти впізнав у ньому шпика! Ти звичайний заражений, зрозумів?
– Зрозумів, що тут не розуміти… – невдоволено пробурчав Флеш. До цього він дві години ходив містом, вишукуючи необхідні хімікати для подальших дослідів, а тепер знову доводилося йти невідомо куди й невідомо на скільки, щоб
