style="font-size:15px;"> Маша Ковальова лягла.
Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».
– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?
– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.
– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.
– Знаєш, – не стала сперечатися та.
– Але я чесно мовчу.
Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.
Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!
– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?
– Еге?
– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.
– Не склалося.
– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!
– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.
– З моїм Яном?!
– Ні. З моїм Деном.
Тут автор має дещо пояснити.
Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.
Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.
Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.
Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)
Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.
І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.
Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.
Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.
– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися!
