кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.
– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».
– Професора Чуба?!
– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.
– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.
– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!
Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.
І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.
– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.
– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.
– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!
– Виграли?!
– Так!
– Що?
– Уявіть собі, машину! Й не кажіть мені, що це збіг!
– О, ні, – промовила Вероніка. – Машина – не збіг. Це досить вагомий факт.
– Щоправда, потім я її продала й на ці гроші розміняла квартиру. Але це вже не важливо. Точніше – саме це і є найважливіше! Я купила квартиру на вулиці Анни Ахматової. В’їхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано мої вірші. На 89-й сторінці! – підкреслила та, що повісилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати їх, як раптом… журнал випадає з моїх рук і розкривається на статті «Анна Ахматова в Києві»! І знаєте, як починається ця стаття? «Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася на відому Іванову ніч 1889 року»… Ви розумієте?
– Поки що не розумію, – чесно визнала літературна мама.
– 89! – підвищила голос поетеса. – Номер моєї сторінки! Що ви скажете на це?
– Навіть не знаю, що сказати.
– Тому що ви не знаєте, ЩО було в цій статті! – Голос тієї, що повісилася, став погрозливим – обіцяюче-інтригуючим. – Будучи п’ятирічною дівчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною київським Царським садом. І там знайшла
