зі свого мопеда, що домчав їх на Уманську, 41, – і продовжила сперечатися.
– Ну, назвав її чоловік «чаклункою». В іншому вірші «царицею» назвав. У третьому Гумільов вза-агалі називав її лесбіянкою. Ти мені краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»
З’ясувалося, Даша все чудово чула!
– Тобто нема питань, живи скільки влізе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матір, вона й не помітить, що у квартирі хтось живе. А помітить, зрадіє, – буде з ким про вірші поспілкуватися.
– Я на поезії погано знаюся, – видушила студентка-історичка.
– Що? Справді? От уже не думала.
Здивування Чуб можна було зрозуміти: зовні Маша була типовим представником вимираючої породи романтичних панночок, які все ще на ніч читають вірші.
– Ні-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменників мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважає. Адже він вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по суті, наклав на себе руки – до смерті заморив себе голодом. А всіх, хто покінчив із собою, мама збирає до свого каталогу. Я тобі на парі можу перерахувати сто письменників і поетів, що покінчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цвєтаєва. Радищев. Хемінгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про літературу вза-агалі. Але з якого дива ти раптом зібралася в нас жити? Розколюйся, врешті-решт! Що за каменюку ти носиш? – втретє спробувала Чуб докопатися до Машиної таємниці.
Але Маша мовчки дивилася на свій рідний дім, до парадного якого приніс їх червоний мопед.
Дивилася й боялася його.
І тому втретє її Таємниця залишилася таємницею.
– Якщо нас виженуть з Києвиць, – сказала вона, – ми не зможемо жити у Вежі. А я… не знаю, чи зможу повернутися додому. Мама не зрозуміє… я не зможу пояснити… і… я не знаю, що робити.
Маша не стала сперечатися.
Не стала нагадувати, що іще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».
Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з місця й увійти до під’їзду.
– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засміялася Землепотрясна Даша, яка ніколи не втрачала гарного настрою більше ніж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матір, і вони одразу визнають нас чортівками, бісихами… А окрім того, це вже моя мати. Зараз вона дізнається, що значить мати нормальну дочку! Ходімо, – підштовхнула вона Машу до парадного. – Варіантів нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дізнаватися, чи є в тебе відьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?
– Ганна Миколаївна.
Розділ четвертий, у якому мертві воскресають
– Добридень, я ваша тітка, я приїхала з Києва й буду у вас жити!
– Добридень, Ганно Миколаївно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаєте?
Огрядна руда жінка, яка відчинила їм двері, встигла полоснути очима блудну Машу.
Але розкрити рота не встигла – Даша
