сказав Лето. – Ти мав із ним довгу розмову?
– Точно як ви наказали, Владико.
– Що ж, минуло всього чотири дні, – промовив Лето. – Часто їм потрібно більше, щоб оговтатися.
– Він був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допізна.
– Дункани не люблять пересуватися по відкритій поверхні. Вони думають про речі, що можуть бути використані для нападу на нас.
– Я знаю, Владико.
Лето обернувся і глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх білого однострою. Він стояв біля розгорнутого бульбашкового покривала, точнісінько там, де зобов’язаний був стояти під час цих екскурсій.
– Ти дуже сумлінний, Монео, – сказав Лето.
– Дякую, Владико.
Вартівниці та придворні трималися на шанобливій відстані за повозом. Більшість із них намагалася навіть уникнути такої віддалі, з якої можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Він розставив вартівниць-Рибомовок обабіч Королівської Дороги, наказавши їм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повіз. Айдаго мав на собі чорний однострій з білою облямівкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.
– Вони дуже його вподобали. Він добре робить свою справу.
– Що саме він робить, Монео?
– Як же, охороняє вашу персону, Владико.
Жінки Варти носили обтислі зелені однострої з червоним Атрідівським яструбом ліворуч на грудях.
– Вони дуже пильно стежать за ним, – сказав Лето.
– Так. Він учить їх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрідівський звичай.
– Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попередній цього не робив?
– Владико, я не знаю…
– Я пожартував, Монео. Попередній Дункан не відчував загрози, доки не стало надто пізно. А цей прийняв наші пояснення?
– Як мені доповіли, Владико. Він добре розпочав свою службу.
– Чому він носить тільки ножа в піхвах за поясом?
– Жінки запевнили його, що лише ті, хто пройшов спеціальний вишкіл, можуть мати лазеростріли.
– Твої перестороги безпідставні, Монео. Скажи жінкам, що його ще довго не слід боятися.
– Як накаже мій Владика.
Лето знав, що новий Командир Варти не тішиться з товариства придворних. Він стояв осторонь від них. Як йому відомо, більшість придворних була державними урядовцями. Вирядилися у свої найблискучіші та найрозкішніші шати спеціально для того дня, коли могли парадувати в повноті влади у присутності Бога-Імператора. Лето знав, якими ідіотськими могли видаватися Айдаго ці придворні. Проте Лето пам’ятав ще дурніші оздоби й вирішив, що сьогоднішня демонстрація загалом не найгірша.
– Ти представив його Сіоні? – спитав Лето.
Від згадки про Сіону Монео похмуро насупив брови.
– Заспокойся, – сказав Лето. –
