поки що ніяк його не називаємо. Але я впевнений, що це щось нове. До цього часу небачене в психіатрії. Більше того, деякі мої колеги схиляються до думки, що це щось може бути заразним.
– Що?! – Лаура уявила божевілля, яке розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, як грип, і здригнулася. – Ти серйозно?
– Поки що я не можу спростувати чи підтвердити таке припущення. Але справа дуже серйозна. Ми з колегами порадились і готуємо статтю. Плануємо подати її до «The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine» чи навіть «Neuropsychopharmacology»[20].
– Тоні, ти справді вважаєш мене аж таким крутим психіатром, щоб питати поради? – об’єктивно Лаура була кращим спеціалістом, але аж ніяк не фахівцем, до якого потрібно звертатися за консультацією з приводу публікації статті в журналах рівня «Psychological Medicine» чи «Neuropsychopharmacology».
– Я потребую твоєї допомоги не як професіонала, а радше як друга. Я справді не знаю, що робити. Розумієш, із цими «сутінковими» відбувається багато дивного. Абсолютно однакова симптоматика, і ще… – Антоніо розвів руками та похитав головою. Не знав, із чого почати. – Є ще більш дивні речі. Власне, тому я й телефоную тобі.
– Конкретніше.
– По-перше, в усіх, кого привезли до нас після 8 січня, виявили надзвичайну чутливість до магнітного поля. Упродовж 9–10 січня хворі прибували щогодини, іноді з поліційних відділків привозили по п’ять людей одразу, і я помітив у всіх новоприбулих абсолютно однакові симптоми. Уже тоді я запідозрив, що захворювання може бути екзогенним. Я порадився з колегами, і ми вирішили скерувати кількох пацієнтів на магнітно-резонансне обстеження. Ми що так, що так не знали причини чи причин нападів агресії, тож подумали, що непогано почати з голови та подивитися, що там у них, ну, сама розумієш… – Арреола принишк.
– Ну і? – Лаура вже тоді мала би насторожитись, проте за п’ять із половиною років її мозок настільки глибоко сховав неприємні спогади, що тривожного дзвіночка не прозвучало.
– Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.
– Коли це сталося?
– Оу, – Арреола не очікував такого запитання, – десь годину тому.
«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».
– Від чого? Ви вже встановили причину?
– Хм… – Антоніо знову на хвильку вмовк. – Формально від інсульту.
– Формально?
– Ну… ем… так, – доктор Арреола м’явся. – Це те, що буде написано у висновку про смерть.
– Від ішемічного чи від геморагічного?[21] – продовжувала уточнювати Лаура.
– Геморагічного.
– Але, як я розумію,
«The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine», «Neuropsychopharmacology» – відомі наукові журнали, спеціалізація яких – психіатрія. Останній належить до «Nature Publishing Group» і є надзвичайно впливовим у науковому світі.
Ішемічний інсульт (інфаркт мозку) – різке порушення мозкового кровообігу, що розвивається в разі звуження чи закупорення артерій, які живлять мозок кров’ю, внаслідок чого клітини мозку гинуть. Ішемічний інсульт провокують хвороби серця, як-от інфаркт, ревматичні пороки чи аритмія, рідше – цукровий діабет. Геморагічний інсульт (внутрішньомозковий крововилив) – крововилив у мозок, зумовлений розривом стінок церебральних кровоносних судин. Найчастіше причиною геморагічного інсульту є гіпертонічна хвороба. Співвідношення ішемічного та геморагічного інсультів становить у середньому 4:1, тобто 80 % на 20 %.
