спину, турок ще встиг із подивом побачити в руках свого вбивці власну гвинтівку.
Тіло з багнетом у горлі покотилося донизу, прихопивши з собою ще п’ятьох турецьких солдатів. Але і праворуч, і ліворуч вже здіймалися на ноги інші, що досягли вершини. Їх зустріли кулі з гвинтівки їхнього загиблого товариша. П’ять пострілів – і п’ять нових трупів покотилися, захоплюючи за собою переляканих турецьких піхотинців. А далі почалося те, на що османи самі й розраховували, сподіваючись першими видряпатися нагору. На гребінь гори один за одним вискакували спішені козаки-кавалеристи. Вони миттєво відкрили вогонь по розгубленому ворогові, влаштувавши криваве стрільбище.
Хоробрі солдати великої Османської імперії під цими пострілами всі відразу зупинились і здивовано подивились один на одного. Невже Аллах не на їхньому боці? А після того, як козаки взяли поправку, адже приціл згори завжди неточний, поранені й убиті турки почали котитися десятками. Ті, що були ще живі, не вагаючись припали до гори, а потім почали сповзати до її підошви. Та багато з них вже ніколи не встануть…
Нещасні… Такі ж воїни, як і ті, на вершині, які, не вірячи в своє щастя і витираючи вдячні сльози, все стріляли і стріляли. А турки, уже вмираючи, продовжували повзти, залишаючи за собою криваві смуги приреченості. У них своя батьківщина, свій борг перед нею і свої святі обов’язки. Своя сувора військова дисципліна. Свої сім’ї й будинки. І в тих будинках чекають звісточку про здоров’я і благополуччя. Але тих вісточок понад сотня сімей вже ніколи не отримає…
Козаки сяяли від щастя. Їм хотілося міцно обнятись і на все горло крикнути… Та байдуже, що саме крикнути! Нехай усі знають – перший бій і перша перемога!
Але все ще стріляли, бурмочучи у вуса.
– Щасливої дороги!
– А це ще трохи на дорогу…
– Увечері з дупи видлупаєш…
– Тримай на пам’ять!
Стріляли б і ще, але піднявся на вершину хорунжий і радісно крикнув:
– Добре, хлопці! Сто чортів їм у печінку. Збирайте гільзи!
– Так багато ж їх… Багато… Ну й напуляли, – з усіх боків лунали голоси чомусь умить втомлених козаків.
Тільки один із них пробігся туди й назад.
– А де ж той? Га? Хлопці, де наш рятівник? У ноги вклонитися б йому…
– А котрий? Ага! Той, що голою дупою першого турка перекинув? Та ж був тут… Мабуть, не захотів усю турецьку рать відлякувати своїм спіднім… – почулися з усіх боків голоси. Слідом за тими жартами грянув козачий сміх. Той, що лікує навіть найбільш знесилене від напруги тіло і дозволяє серцю після бою повернутися на своє місце в грудях.
– Та ж онде він! Дивіться! Під гору йде неспішно. Молодий ще хлопчисько! – закричав той-таки козак, що бажав у ноги вклонитися.
Та й як було поспішати Бурсаку – голими ступнями по камінню й пухкому снігу? Та ще й за ногами сліди криваві тягнуться – порізав обидві ступні на гострому камінні, а в запалі
